Сьогодні пропонуємо вам згадати історію нашої різдвяної візитівки - "Щедрика".
Ця композиція стала символом Різдва. Її виконують найвідоміші музиканти у всьому світі, вона лунає у фільмах та рекламі, а баскетболісти NBA використовують її для ритмічних вистукувань м'ячів. Це - колядка "Carol of the Bells".
"Carol of the Bells" — це українська різдвяна колядка, створена М. Леонтовичем. Автор слів та аранжування - П. Вільговський. Ця інформація зазначена в партитурі, яка була опублікована в Нью-Йорку у 1936 році видавництвом Carl Fisher. Також її підтверджено в численних нотах пісні "Carol of the Bells", які виконавці розгортають щороку на Різдво в усьому світі. Але вас може здивувати той факт, що цей музичний твір до Різдва не має ніякого стосунку і навіть не пов'язаний із зимою.
Це старовинна українська обрядова пісня, яка співалася навесні, в березні, коли ластівки поверталися додому. Ця пісня входить до жанру щедрівок, характерних для українських новорічних мелодій, що виконувалися на теренах прадавньої України ще до прийняття християнства. У той час Новий рік відзначали в березні. Оригінальний текст відмінний від англомовного, оскільки згадує ластівку, а не дзвіночки (англ. bells), і справжня назва пісні — "Щедрик", що походить від слова "щедрий", що також означає плідний та життєдайний.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Щедрівки висловлювали пошану господареві та його дружині з дітьми, виражали побажання сім'ї про достаток, плодючий урожай і розмноження худоби в новому році. В обмін на щедрівки виконавці отримували винагороду у вигляді їжі або грошей. Протягом тривалого часу пісня існувала в українському фольклорі, аж до XX століття, коли її відкрив для себе талановитий український композитор Микола Леонтович (1877–1921).
Створення майбутнього різдвяного хіта композитор розпочав у 1910 році. Тоді, за порадою професора Київської консерваторії Болеслава Яворського, він вніс у "Щедрик" ефект мотиву-остінато – той самий принцип повторюваності основної мелодії пісні (перших чотирьох нот). Цей музичний прийом, впроваджений в "Щедрикові", став основою для різноманітних жанрових інтерпретацій "Carol of the Bells" протягом наступних ста років.
Микола Леонтович використав волинський варіант «Щедрика» як текстову основу для своєї пісні. Цей варіант був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі та опублікований в одному зі збірників українських пісень.
Над своїм шедевром Микола Леонтович працював протягом кількох років. У серпні 1916 року, він відправив рукопис «Щедрика» (пісні для мішаного хору a капела, тобто співу без музичного супроводу) відомому київському диригенту Олександрові Кошиці. Через кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві. Це сталося 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (зараз Національна філармонія України). "Щедрик" виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця.
Через три місяці після київської прем'єри пісні, в історії українського народу відбулися тектонічні зрушення. У лютому 1917 року в Російській імперії, до якої тоді входили українські землі, відбулася революція. Російський цар Микола ІІ зрікся престолу, і нації, які були піддані імперії, розпочали боротьбу за незалежність.
Відкрити світові Україну треба через культуру, вирішує тодішній глава української держави і головнокомандувач армії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1879–1926). І відсилає на Захід хор. Симон Петлюра виявляв глибоке розуміння культури, оскільки до своєї політичної кар'єри він працював редактором і журналістом протягом двадцяти років. Він не лише писав політичні огляди, а й аналізував театральні вистави, публікував критичні статті про літературу, перекладав твори з французької на українську, проводив лекції з історії українського мистецтва і особисто був знайомий з практично всіма культурними діячами України. А ще Симон Петлюра відчував велику пристрасть до концертів. На одному із них він вперше почув твір Миколи Леонтовича, але не "Щедрика", а "Легенду". Цю композицію хор виконав під диригуванням Олександра Кошиця 1 січня 1919 року. Пісня настільки вразила українського лідера, як відзначали його сучасники, що він негайно доручив диригентові вирушити в гастрольний тур до Європи.
Звернулися тоді й до Миколи Леонтовича з проханням дати його пісні для європейських гастролей. Однак, як згадували очевидці, той скромно відмовився: «Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені». Часу на вмовляння не було: російська армія підступала до столиці, тож хористи, як згадував один із них, взяли без дозволу твори композитора. 4 лютого 1919 року музичні посланці УНР останнім евакуаційним потягом вирушили на Захід. Наступного дня армія російських окупантів вдерлася до Києва.
Прем'єрний виступ хору Олександра Кошиця відбувся 11 травня 1919 року у Празі, що стало можливим лише через три місяці після їхнього виїзду з Києва. Прориватися за кордон виявилося надзвичайно важким завданням. В Україні було оголошено воєнний стан: залізниці були зруйновані, міністерства займалися евакуацією, а отримати обіцяні урядом кошти було непросто. Російська армія наздоганяла, і існувала ймовірність опинитися в полоні чи на окупованій території в будь-який момент. Незважаючи на виснаження, прем'єра вийшла на славу. У цей день "Щедрик" Миколи Леонтовича вперше пролунав за кордоном.
Після гастролей у Чехословаччині хор переїздить до Австрії та Швейцарії. Українські концерти проходять у Відні, Бадені, Лозанні, Цюріху, Женеві, Базелі та Берні. «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, — писав кореспондент швейцарської газети La Patrie Suisse, — а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. “Я співаю, отже я існую” — потверджує вона. А співає вона дивовижно».
Такі б відгуки — та від паризьких журналістів. Однак українців, як представників невизнаної держави, у Францію не пускають. До участі в засіданнях Паризької мирної конференції тоді не допустили навіть офіційну дипломатичну місію УНР. Про Україну західні лідери воліли говорити без України.
Але прорив нарешті стався — на українському концерті в Берні побував посол Франції. Захоплений українським співом, він терміново написав рекомендаційного листа французькому міністрові закордонних справ, і той у жовтні 1919 року таки дав хористам дозвіл на гастролі. Аж через дев’ять місяців після від’їзду з Києва, 3 листопада 1919 року, українські співаки прибувають до Парижа. Втім, за Україну тут уже майже все вирішили. За згодою лідерів Антанти українські землі ділять між сусідами: центральну Україну віддають «єдиній і неподільній Росії» (білогвардійцям), Галичину — Польщі, Буковину — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччині.
Концерти хору в Парижі були водночас сумним і грандіозним видовищем. 6 листопада 1919 року українські співаки виходять на сцену паризького театру Gaveau, а в повітрі витає: «Приречені на смерть вітають тебе!». І навіть попри це російські емігранти намагалися зірвати прем’єру: хотіли освистати гімн України й оголосити хористів ворогами Франції. Та їм це не вдалося.
«Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного», — писав приголомшений критик газети Le Nouvelliste. «Цей хор став для нас одкровенням, він належить до найвищого гатунку», — відгукнулися журналісти газети Le Figaro.
У листопаді-грудні 1919 року хор Олександра Кошиця виступив у Бордо, Тулузі, Ліоні, Марселі й Ніцці. Всюди, як і сподівався Симон Петлюра, французька публіка доходила політичних висновків. Професор Тулузької консерваторії Жорж Г’юро писав після прем’єри в Тулузі: говорили, що Україна — це частина Росії, чому ж тоді російський уряд приховував від європейців українську музику?
«Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів — Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського, — зазначав він у своїй статті в газеті L`express du Midi, — але ніколи не було й мови про українських композиторів. Чому ця музична школа досі не була нам відомою? Невже її зруйнувала вага слави великоросійських колег?»
За два роки європейських гастролей хор Олександра Кошиця виступив у 45 містах 10 країн Західної Європи як культурний амбасадор України. За цей час в іноземній пресі вийшло близько 600 рецензій із відгуками про Україну й українську культуру. «Щедрика» переклали англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, фламандською та іспанською мовами. Пісня стала голосом українського народу в боротьбі за незалежність. Ба більше — «криком нації», як писали про гастролі українців у Швейцарії.
У листопаді 1919 року, коли його «Щедрик» зривав овації французької публіки, композитор залишив Київ. «У благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений», — згадували сучасники. Він пішки дійшов до міста Тульчин на Поділлі. Дорога — понад 300 кілометрів. Наступні два роки — найзлиденніший період життя Миколи Леонтовича. Йому, дружині та двом донькам не вистачало елементарного: їжі й одягу. «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, — згадувала донька композитора, — з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів».
23 січня 1921 року, в неділю, українці дають в Театрі Єлисейських Полів заключний концерт-матіне (ранковий концерт) із серії паризьких прем’єр. «Велика й непереможна нація українців заслуговує на здобуття дружби всіх вільних народів», — реагує того ж дня в газеті Le Petit Parisien французький критик і драматург Адольф Адере.
Але ніхто із присутніх на концерті не здогадувався, що вранці цього ж дня на окупованому більшовиками Поділлі агент російської ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем) пострілом із гвинтівки вбив Миколу Леонтовича. Вбивця говорив «російською, солдатською мовою», згадував батько композитора. Уже згодом виявилося, що убивця Афанасій Грищенко — агент ВНК . Він напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Свою оперу Микола Леонтович так і не дописав…
Так і не здобувши Україні міжнародної підтримки, у вересні 1922 року хор Олександра Кошиця назавжди залишає Європу та переїздить до США. За кілька місяців на окупованих Росією теренах України, Білорусі, Вірменії, Грузії й Азербайджану більшовики проголошують створення нової російської імперії — СССР. Після прем’єри в Нью-Йорку українці продовжують гастролі в Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Сент-Луїсі та ще в пів сотні великих міст США. Хор виступав не тільки в найпрестижніших концертних залах, а й у розкішних авдиторіях відомих американських університетів (Єльському, Принстонському та ін.).
Із другої половини 1920-х років відома українська пісня починає власне життя — тепер уже в Америці. Хоча й тут доводилося відбиватися від спроб росіян її привласнити. Адже все, що імперія не знищила, вона намагається привласнити.
Так, 1925 року вже популярну в США пісню включив у свій репертуар Російський хор у Нью-Йорку (англ. Russian Art Choir). У його виконанні «Щедрик» залунав на Бродвеї в мюзиклі «Пісня полум’я» (англ. The song of the Flame). Серед творців проєкту — відомий американський композитор Джордж Гершвін. В основу сюжету мюзиклу лягла історія революції в Росії 1917 року. Проте для замальовок російських реалій чомусь обрали український фольклор — відомі пісні: «Гречаники», «Їхав козак за Дунай» і… «Щедрика». Їх співали українською, але титрували як російські.У 1926 році на підтримку дистрибуції мюзиклу на платівках рекордингової компанії Columbia було записано найкращі його пісні, серед них — і «Щедрик». На лейблі запису було зазначено, що це різдвяна колядка, а за походженням — «російська народна пісня». Про композитора Миколу Леонтовича не було і згадки.
В 1933 році з’являється перша англомовна версія української щедрівки. Однак це не Carol of the Bells, а пісня «Блакитні пташки» (англ. The Bluebirds), написана Максом Кроном (1901–1970) — американським диригентом і композитором, на той час директором консерваторії в Індіанаполісі. Він першим у США зробив адаптований переклад «Щедрика» англійською мовою. Там теж йшлося про пташок, що несуть радість навесні.
І ось у 1936 році нарешті з’являється Carol of the Bells — саме та англомовна версія «Щедрика», яку співає нині на Різдво весь світ.
Автор англомовного тексту до української пісні — американський диригент українського походження Пітер Вільговський (1902–1978). Як він пояснював пізніше, пісню Миколи Леонтовича почув у виконанні саме українського хору (можливо, в записі на платівці). Тоді ж попросив у співаків ноти, бо вирішив виконати «Щедрика» разом зі своїм шкільним хором у популярній тогочасній передачі на американському радіо NBC «Година музики з Волтером Дамрошем».
«Оскільки молодь не співала б українською, — писав пізніше Вільговський у листі до українського музикознавця Романа Савицького, — мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про “щедрика” (хатню пташку) і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці». Отак українська ластівка перетворилася на американські дзвоники, а «Щедрик» — на Carol of the Bells.
Однак, якщо в 1920-х роках «Щедрик» здобув світову популярність саме як українська пісня, то з перетворенням його на Carol of the Bells твір перестають асоціювати з Україною. Хоча Пітер Вільговський згадав у нотах, що це українська колядка, для світу пісня стала американською. А в професійних музичних колах її нерідко продовжували вважати «російською народною піснею». Так, популярний американський хор під керівництвом диригента Роберта Шоу в своїй різдвяній колекції грамзаписів (Christmas Hymns and Carols, 1946) подав прикметну анотацію до Carol of the Bells: «Типова російська народна колядка авторства Леонтовича — композитора, про котрого ми не змогли знайти жодної інформації». І це не дивно. Про автора найпопулярнішого різдвяного хіта Америки не тільки за океаном, а й на його батьківщині важко було щось дізнатись.
Ще 1928 року російська окупаційна влада в Україні ліквідувала створений на дев’ятий день по смерті композитора «Комітет пам’яті Миколи Леонтовича» за проведення ним «української націоналістичної лінії». Тоді ж ім’я митця оголосили «неактуальним для совєтської доби». «Зайвими» та «шкідливими» виявилися невдовзі ще майже 200 тисяч українців. Саме стільки українських діячів заарештували або розстріляли під час Великого терору Сталіна в 1937–1938 роках — терору, що почався рівно через рік після нью-йоркської прем’єри Carol of the Bells. Тоді ж убили і Петра Стеценка — єдиного співака хору УНР, котрий наважився повернутися на окуповану батьківщину — 1937 року його закатували в одній із в’язниць Херсона за українське хорове минуле.
Нарешті, в серпні 1991 року Україна відновила державну незалежність, а з нею — і доступ до архівів УНР. Серед заборонених раніше до перегляду справ були матеріали хору Олександра Кошиця: численні відгуки світової преси, афіші, листування та фотографії. Усе це співаки збирали під час своїх гастролей і надсилали уряду УНР.
Саме на основі цих матеріалів і вдалося відтворити досі невідому історію однієї з найпопулярніших у світі українських пісень. Хоча промовистим було і свідчення диригента Олександра Кошиця, котрий писав у спогадах про світові гастролі свого хору: «”Щедрик” був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж 5,5 років».
Comments