Український громадський діяч, дисидент і політичний вязень радянських часів Василь Овсієнко помер у віці 75 років. Інформацію повідомив редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані ввечері 19 липня.
Жив на 4 тисячі пенсії в місяць у Києві. І важко хворів останні роки. Учасник "Української Гельсінської групи", про яку говорять, що вони "підірвали" СРСР зсередини. За свої переконання відсидів 13.5 років.
Василь Овсієнко Лауреат премії імені Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, орденом «За мужність» І ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Ми зібрали для Вас матеріали за мотивами його інтервʼю та публікації.
Радіо Свобода опублікувало статтю Про політв’язня і літописця дисидентства Василя Овсієнка. Зокрема Ви можете переглянути відео про табори особливого режиму, в яких Василь Овсієнко перебував в одній камері з Василем Стусом. Звідти також не повернулися Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.
Зібрана Василем Овсієнком інформація допомогла Радіо Свобода підготувати серію текстів та відео до 40-річчя Української Гельсінської групи.
Христина Коціра в рамках спецпроекту про українських дисидентів записала одне з останніх обширних інтервʼю. У даному блозі використовуємо фото з зроблені тоді ж Олександром Фоменком.
Про своє життя від першої особи розповів Борису Захарову, повне інтервʼю та записи розмови можна знайти на сторінці музею Дисиденського роху в Україні 2011 року. Подаємо скорочену версію.
Б. Є. Захаров: Розкажіть, будь ласка, в якій родині Ви народилися, про Ваше дитинство.
В.В.Овсієнко: Я – Василь Овсієнко, батька мого теж звали Василем, його батька – Трохимом. Батько мій народився 7 березня 1904 року, помер 8 травня 1976 року. Мати – Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, народилася на Водохреща, 19 січня 1910 року. (Померла 29 січня 1998 року.). Вони прості селяни, родом із села Ставки Радомишльського району на Житомирщині, де й звікували свій вік. Батько, як кажуть, із “гречкосіїв”, мав два класи освіти. А мати хоч неписьменні, та їхній рід вирізнявся в селі якоюсь вродженою інтеліґентністю.
Батьки мої побралися 1930 року і записалися в колгосп. Рік жили в батькових батьків, відтак купили стару хатину на Хомівці і за кілька років звели на обійсті свою. Як на той час, велику. Недарма під час війни німці зайняли саме її, а сім’я деякий час тулилася в землянці. Хоча матері дозволяли варити в печі.
Батько служив у 30-х роках у некадрових військах (його брали на кілька зим). Коли наближався німець, його послали гнати колгоспну худобу на схід. Але німець розбомбив переправи на Дніпрі: мільйони худоби й коней бродило Правобережжям... Доки батько повернувся додому, в селі вже були німці. 6 листопада 1943 року червоні взяли Київ і з ходу нашу місцевість. Тоді наших хлопців і молодших чоловіків поспіль мобілізували. Більшість із них Жуков беззбройними, у домашніх куфайках, кинув під німецькі кулемети у Новоград-Волинському районі. За те, що були під німецькою окупацією. Тепер у селі стоїть памיятна дошка (я її писав): загинуло 220 ставчан. Батько був поранений, і так “искупил вину кровью”. Далі служив в артилерії, подалі від куль, то мався вже легше.
Тоді німець швидко повернувся: танкова армія Гудеріана відбила Житомир, Радомишль, дійшла аж до Ірпеня під Києвом. Але на новий 1944 рік (німці навіть ялинку поставили були в нашій хаті) червоні вдарили і вже остаточно зайняли наш край. Не кажу визволили, бо повернулося колгоспне кріпацтво і знову голод 1946-47. За німців принаймні голоду не було. А голод 1933 року перед тим забрав у Ставках 346 життів (це третина села).
Родина наша була велика. Батьки мали десятеро дітей. Я був дев’ятий, найменший, бо сестричка після мене народилася мертвою. Розповідали, як батько рятував сім’ю 1946-47 років. Перепродував якісь речі, купував та різав телят і возив на Київ, їздив на заробітки в Галичину.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Він показує рукою,
Куди їхать за мукою.
Про політику в хаті не говорили, але хтось навчив мене на запитання: “Хто твій батько?” вилазити на лавку і показувати на портрет Сталіна. Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень з собою, коли сидів на тину і співав: “Серп і молот – смерть і голод”. Тоді мати набили мені губу. Мати били рушником, то не дуже боліло. А батько часом напивався і жорстоко бив старших братів моїх. А було що матір. Ті жахливі картини я досі не можу збагнути і забути, хоч християнинові годилося б усе прощати. Може, то було з розпуки: батько був дуже трудящий чоловік. Якби не “реальний соціалізм”, то з нього був би міцний господар. День батько працював конюхом у колгоспі, ночами пас ті коні і ніколи не висипався. Його обкидали чиряки від застуди. На нього нападав вовк на лузі. Коли брати підростали, він посилав їх у нічне, а сам ото їздив десь, торгував чимось (це називалося страшним словом “спекуляція”). Він приносив щось із поля в мішку чи в’язкою, але нас ніколи красти колгоспне не посилав.
Як тільки впали залізні пута сталінщини, батько першого ж року (1954-го) насадив садок і завів бджоли. Їх батькові прислали поштою з Синельникового двоюрідні брати – то було велике диво на все село: бджоли прислали поштою! Вони покусали батька так, що він геть спух. А ще батько насадив смородини, вишень, садових суниць. А ще ми з братом Володимиром щоліта пасли напереміну корову. Коли закінчувалося навчання в школі, батько забирав корову з череди, аби ми не гуляли. Але гульня була саме там, де збиралося кілька пастушків. Згодом я брав з собою книжки.
Я навчався в Ленінській середній школі з 1956 до 1966 року. Мав непогані успіхи, часом був відмінником, закінчив школу зі срібною медаллю: мав четвірку з хімії, бо на експерименти Ганни Юрівни Гнідої з пробірками сказав: “Переливання з пустого в порожнє”. Змалечку захоплювався малюванням, якого навчили мене брати Микола та Володимир, відтак мене зацікавило слово: написав кілька зошитів віршів, з-поміж яких можна б тепер вибрати кілька непоганих. Першого написав на пропозицію вчительки Ольги Олександрівни Іващенко 21 лютого 1962 року, про Лесю Українку. Останнього – у 29 років у Житомирській тюрмі. А потім, мабуть, постарів. Бо вірші пишуть молоді люди або талановиті.
Я прочитав усю доповідь Хрущова на ХХІІ з’їзді (тоді питали: “Який найдовший анекдот?” – “Доповідь Хрущова на ХХІІ з’їзді”. – “А найкоротший?” – “Комунізм”). Я знав, здається, всіх українських письменників, усіх президентів і королів , усі столиці держав, скільки там населення. Але з підліткового віку я знав, що мені треба йти на українську філологію, і то саме до червоного Київського університету.
У школі на мене ніхто особливо не впливав. Я сам багато читав. Сільська бібліотекарка Раїса Павлівна Стефанович пускала мене ритися в книжках не за так: я брав участь у її заходах, малював щось там для бібліотеки. Я ні з ким не бився, бо не був фізично сильнішим серед хлопців, але почувся дорослим десь із 9-го класу, коли почав активно дописувати до районної ґазети “Зоря Полісся”. Мене заповажали ровесники і старші.
Закінчивши школу, я 1966 року пробував вступити до Київського університету на українську філологію, але ця спроба була невдалою. Якби твір з української літератури написав на п’ятірку, то, як відмінник, не складав би решту екзаменів. Але мені поставили трійку, з історії 5, а за англійську – двійку.
Півроку я працював у колгоспі “Заповіт Ілліча” на різних роботах: сушив хміль, вантажив на машину та возив картоплю до Коростишева, узимку малював колгоспну агітацію в клубі, потроху тупів, але горілки в рот не брав. Відтак під кінець 1966 року мене запросили в містечко Народичі літпрацівником до редакції ґазети "Жовтневі зорі". До речі, жив я в Народичах незаконно. Голова колгоспу Миненко не дав довідки, що відпускає мене з колгоспу. Пішов я до прокурора Л.Ситенка – не дають. Тоді Баранчук виклопотав мені паспорта в Народичах. Начальник паспортного столу послухав члена бюро райкому, незаконно виписав паспорта, прописав мене і сказав: “Бачив я тебе в білих тапочках”.
Б.Захаров: Які погляди ви тоді мали і як ви ставилися до влади, до того, що відбувалося навколо?
В.Овсієнко: Та певно ж, був я комсомольцем, може, навіть щирим. З 14 років. Навіть думав, що в партію колись вступлю. Але коли походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мені поважні сумніви: щось воно не так у нашому суспільстві.
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕСИТЕТ
На щастя, 1967 року мені вдалося вступити на українську філологію Київського університету. Тут я познайомився зі здібними молодими людьми, у студентському колі велися критичні щодо дійсности розмови.
Хтось повів мене в етноґрафічний музей Івана Гончара на Печерську. Першим із самвидаву потрапив мені до рук щоденник Василя Симоненка, з віршами, які не публікувалися. Це той машинопис, який запустив у світ Іван Світличний. Відтак хтось мені дав прочитати фотокопію машинопису статті Михайла Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?" Потім дали мені фотовідбиток книжки закордонного видання "Історії русів" невідомого автора кінця XVIII століття. Ці зерна падали на добрий ґрунт.
Тоді студентів щоосені посилали на збирання врожаю в колгоспи та радгоспи. А 1968 року набрали групу хлопців на будівництво будинку на Либідській площі (тоді Дзержинського). На серпень. Я взяв з собою до Києва братову стареньку фотоапаратуру і в квартирі сестри Надії, де жив той місяць, зробив, здається, шість відбитків праці Івана Дзюби. Либонь, у два заходи. Було в мене дві плівки: одна на 126 сторінок, а друга на 181. Я вже не пам’ятаю, якого відбитка скільки зробив, але то чимала праця. І коштувала вона цілу стипендію, якщо не більше. Я роздав ці відбитки своїм знайомим, вони розійшлися. У мене жодного, на жаль, не збереглося: схованки мої чомусь порожні. Так що в 1968 році я вже цілком визначився.
У 1968 році, будучи вже на другому курсі університету, я ближче зійшовся з Василем Семеновичем Лісовим. Він звернув на мене увагу і став регулярно давати мені самвидав. Як я пізніше дізнався, він був у близьких стосунках з Євгеном Пронюком. Вони були знайомі з Іваном Світличним, з Василем Стусом, з Іваном Дзюбою, з Євгеном Сверстюком, Юрієм Бадзьом, власне, з усім колом шістдесятників. Лісовий обрав правильну тактику, що не став мене зводити з цими людьми безпосередньо, бо це загрожувало б мені виключенням, отже, й самвидав розповсюджувати на філологічному факультеті не було б кому.
Це джерело самвидаву було сталим. Скажімо, з 1970 року через мої руки пройшли всі номери "Українського вісника", від першого до п’ятого. Щодо шостого – то вже окрема історія. Я тоді ще не знав, хто видає цей журнал. Значно пізніше стало відомо, що його редагував Вячеслав Чорновіл. Була книжка Михайла Осадчого "Більмо" – про арешт та ув’язнення. Була глибока аналітична праця Євгена Сверстюка "Собор у риштованні" – з приводу роману Олеся Гончара "Собор". Менші статті Сверстюка "На мамине свято", “Остання сльоза” – про Шевченка. Велика стаття "Іван Котляревський сміється".
У студентські роки я вичитав у статті Михайла Драгоманова “Відповідь” (1895 рік) таке:
“Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають”. (Літературно-публіцистичні праці у двох томах. Том другий, К.: Наукова думка. – 1970. – с. 441).
Я захотів пристати до тих, що одбивалися. У мій час це були шістдесятники. Моя причетність до шістдесятництва справедливо виміряна одним рядком на с. 94 дуже сумлінної книжки доктора Георгія Касьянова “Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995: “...самвидавчі статті серед студентів розповсюджував В. Овсієнко”. Тільки я знаю, що стоїть за тим одним рядком. Бо майже всі свої студентські роки я носив у портфелі український самвидав, писаний шістдесятниками, давав його читати своїм друзям і знайомим, добре знаючи, що платня за це чітко визначена Карним Кодексом: 7 років ув’язнення і 5 років заслання.
Я до своїх приятелів ставився дуже серйозно і вибирав тільки тих, хто поводиться порядно в побуті, хто порядний у дрібному. Такий, очевидно, не зрадить тебе і в чомусь більшому. Мабуть, я мав якесь чуття на людей, бо ніхто мене не "здав" упродовж п’ятьох років.
Розповсюджувати самвидав я почав зі щоденника Василя Симоненка, ще десь під кінець 1967 року, а з 1968 року – то вже на всю силу, починаючи з праці Івана Дзюби. Давав читати буквально десяткам людей. Певно, що практично всі студенти, як і я, були комсомольці, а дехто навіть члени КПРС. Були й набагато старші за мене люди, і викладачі.
ОБВАЛ (ПОКІС)
14 січня 1972 року мій однокурсник Валентин Лисиця (родом з Борисполя) покликав мене в кімнату своєї дівчини Галі і сказав, що в Києві вже третій день ідуть арешти і обшуки. Що заарештовані Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, у Львові – Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці і ще багато інших.
Оскільки в цьому інтервיю йдеться про становлення мене як особистості, то знову ж таки мушу сказати, що ця драматична суспільна подія співпала з моєю особистою драмою: друга дівчина, яка несподівано явилася мені на четвертім курсі, теж зігнорувала мене. Я був певен, що відтепер житиму лише половиною свого єства, що моя доля вже обламалася, і то остаточно. Що це найбільша в моєму житті втрата. Відтепер переді мною лишався один шлях: оця справа.
До педагогічної практики восени 1971 року я побоювався школи, а тут відчув, що міг би бути добрим учителем. У нормальному суспільстві я мав би вчити дітей Слова. Тобто рідної мови, якою передається нащадкам досвід і якою оформлюється світосприйняття. Яка формує свідомість. І це дуже важлива справа: бути сумлінним учителем-просвітянином і виховувати наступне покоління українців. Бо радянська дійсність переконала мене, що разом зі Словом Україна втрачає ґрунт під ногами. Я побачив, що людська маса, відірвана від рідної мови, позбувається національної самосвідомости і дрейфує в історичне небуття.
11 лютого в газетах "Радянська Україна", "Правда Украины" і “Вечірній Київ” було опубліковано коротеньке повідомлення, що (пам’ятаю майже дослівно) “у зв’язку зі справою Добоша, а також за проведення на Україні антирадянської агітації і пропаганди, заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Чорновол (було написано: “Черновол”) та ін." За “та ін.” стояли десятки людей, сотні обшуків, тисячі викликів у КГБ. Десь у лютому чи березні 1972 року Валентин Лисиця сказав мені, що нашу однокурсницю Анну Коцур, лемкиню зі Словаччини, теж викликали в КГБ і допитували про заарештованих, зокрема, про Ярослава Добоша.
Ситуація початку 1972 року частково описана в моїй книжці “Світло людей”, у нарисі про Василя Стуса. Я зараз не розкажу так, як там написав, але було таке відчуття, що щось урвалося, обвалилося, що ти залишився на світі сам-один, що весь Київ спорожнів. На волі з близьких мені людей залишився хіба що Василь Лісовий. Він ходив аж чорний. Десь у лютому 1972 року він сказав мені, що збирається написати відкритого листа на захист заарештованих. Мотивував це так: не можна, щоби всі промовчали. Хтось мусить запротестувати. Нехай вони собі не думають, що повністю “вичистили” Україну.
У самісінькому кінці листа чорним по білому було написано:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. (Василь Лісовий. Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, “Зона”, 1984 р., ч. 8, с. 148).
Наступного дня його “прохання” було задовільнене.
Тоді ж, у лютому 1972 року, Василь Лісовий і Євген Пронюк, який теж працював в Інституті філософії, вирішили зробити шостий номер "Українського вісника". Бо на п’ятому числі видання його урвалося. Журнал – це ознака організації. Шістдесятники дуже старалися уникнути звинувачень у створенні будь-якої організації. Отже, треба відвести від них звинувачення у виданні журналу. Я виразно пам’ятаю свої почуття, коли одержав з рук Івана Гайдука в парку Шевченка, за спиною Тараса, ті дев’ять чи десять відбитків шостого номера "Українського вісника" (здається, він чомусь був названий 9-м). Я тоді гостро відчув, що оце в моїх руках зараз найважливіше, що є в Україні. Це було в березні чи квітні 1972 року.
Тим часом триває клопіт із листом Лісового. Ще до видрукування тиражу, 5 липня, один примірник свого машинопису (видрукував одну закладку сам) він подав у експедицію ЦК КПУ. А другий подав директорові Інституту філософії, де працював. Чому він це зробив? Він бачив, що за ним уже ходять, що він просто може не встигнути подати листа офіційно.
Отут і вкралася помилка. Поїхав 6 липня в Немішаєве забирати листа Євген Пронюк. А за ним давно ходили по п’ятах. У дорозі, на станції Святошин, його затримали з кипою паперу – там було сімдесят примірників листа, видрукуваного на тоненькому папері, ще не розкладеного. Завели його в “ленінську кімнату” заводу "Більшовик", обшукали, склали протокол і заарештували.
А Василя Лісового шостого ж таки липня викликали на роботу. Він поїхав. А вже повернувся до хати з кагебістами. Роблять обшук. Усе. Віра Павлівна Гриценко-Лісова, його дружина, була на останніх днях вагітности. Вона народила сина Оксена 22 липня. Першій її доньці, Мирославі, років 9.
Мене в ті дні телеграмою з деканату філологічного факультету покликали до Києва, нібито щоб я подавав документи до аспірантури. Коли ж я знав, що не маю права на аспірантуру: мені поставили «трійку» на державному екзамені з «наукового комунізму». А тут мене викликає декан Михайло Грицай. Це ж явно для того, щоб я до когось пішов, а вони щоб побачили, куди я йтиму. Приїхав я до Києва 7 липня. Окрім деканату і сестри, пішов я тільки до однієї жінки, Людмили Стогноти, на вулиці Шолом Алейхема. Так мені наперед порадив Лісовий: вона була трошки на відстані від цих справ. То вона мені й розповіла, що Лісового і Пронюка вчора заарештовано і сказала, що ні до кого більше не треба ходити.
Декан Михайло Грицай послав мене на місце призначення, де я мав працювати – у Переяслав-Хмельницький район, село Ташань
Настала середина серпня. Поїхав я працювати вчителем у село Ташань. Цей період був для мене досить тяжкий. Перший рік у школі кожному молодому вчителеві важкий, а тут оце постійне очікування арешту...
20-А РІЧНИЦЯ СМЕРТИ ВЕЛИКОГО ДЕСПОТА
Уся зима 1972-73 року на Переяславщині була безсніжна, та насамкінець трохи припорошило. Тож хоч у понеділок уранці 5 березня після вчорашніх мандрів до Києва вставалося неохоче, та сніжок підбадьорював. По дорозі до школи думалося: треба було сховати в погрібник рукопис, над яким сидів допізна. Полінувався. Та невже так-таки сьогодні й прийдуть? А, Бог з ним, увечері все одно діставати – чого слід залишати до тайника.
Сніжок поскрипував, і добре думалося про вчорашні пригоди. Чому це мене, вчителя, отак посеред навчального року надумали брати на місячну військову перепідготовку, а директор не обстає за мною? Хто ж вестиме мої уроки? Якось дивно: у військкоматі днями сказали, що мене візьмуть до Києва.
На автостанції “Дарниця” першим впав мені в око син мого завуча Петрашенка Олег. Сидить із якимось не відомим мені чоловіком і не знайомить мене з ним. То мусив я відійти від них та й читати собі щось. І в дорозі мовчали. А він же друг найкращого мого учня Івана Стіпахна. Раніше ніколи не мовчав до мене, хоч не був моїм учнем: минулорічний випускник. Дев’ятикласникові Іванові першому в Ташані я дав дещо прочитати, розповідав про арешти в Києві. А потім дав листа Василя Лісового. Мій Іванко прийшов якось увечері блідий, з круглими від страху сірими оченятами під своїми шовковими віями. Боже, це я хлопця на смерть перелякав! Навіщо було давати йому того листа, воно ж іще дитина...
– Щось сталося?
– Та ні, нічого, – сказав Іван і поспішив піти.
(Згодом виявилося, що Іван показав рукопис листа Лісового завучеві Петрашенку, а той доніс у КГБ).
...Мої спогади обірвав окрик:
– Василю Васильовичу, зачекайте-но.
О, це я вже на вигоні. До мене наближаються два чоловіки років тридцяти. Якісь непримітно-однакові, ніби стандартні.
– У нас машина застряла, допоможіть-но штовхнути.
Справді, на тім боці вигону, ліворуч, стоїть машина ГАЗ-69. Де б вона застряла: снігу й по ґульки не буде. А баюри замерзли. Та й стоїть машина на висипаній щебенем дорозі. І дітей он скільки йде до школи. Їм тільки скажи – за виграшку штовхнуть.
А чоловіки в момент стали обіруч мене і вже тримають за лікті:
– Ми з КГБ. Спокійно.
– Та бачу, що ви з КГБ, – напрочуд спокійно відповідаю.
– Що, чекали? Ходімо в машину.
Оббиваю сніг, перше ніж заходити, а вони підштовхують. І це на очах моїх учнів.
У Переяславі завели мене на горішній поверх райвідділення міліції: там виявилася кімната КГБ. Мавп’якуватий азіят років п’ятдесяти (ходив так м’яко, як мавпа) назвався старшим слідчим КГБ УРСР полковником Каравановим. Пропонує видати антирадянську літературу, яка, як йому відомо, в мене є. Це, мовляв, полегшить мою долю.
– Такої в мене нема, – кажу.
– Поїдемо побачимо, – з трудом добираючи українських слів, каже Караванов.
Мене висадили біля школи і пішли ми з Каравановим до хати Полічів, де я винаймав квартиру.
Коли ми з Каравановим ішли до хати, він усе пускав мене поперед себе – певно, щоб я не втік... У дворі сновигали такі ж дебелі безликі чоловіки. Стояла – чомусь простоволоса – баба Ганна Поліч, моя господиня. Караванов ще раз запропонував мені видати антирадянські документи. Робити було нічого, я дістав із-під ліжка валізу, вийняв білу течку:
– Ось це, можливо, вас зацікавить.
Одначе вони взялися перебирати й трусити мої речі. Я сидів собі з обрушеною душею і нічого не сприймав близько до серця. Однак розум підказує: треба б вирвати з маленького записничка деякі аркушики з адресами й телефонами друзів, щоб їх не чіпали. Прошуся до виходку. Пускають... Потім знову сиджу в другій кімнаті й кошу оком, чи не знайдуть рукописи статті “Кінець шістдесятників”, які я заклеїв у пачку з вермішеллю. Не видно. Кажу: “Хочу щось з’їсти, бо вранці не снідав”. Пускають мене до першої кімнати. Беру двоє яєць, хліб і сіль. Одне яйце випив, друге, відчуваю, не піде. Тим часом бачу, що пачки з вермішеллю переставляють туди-сюди, але не розпечатують. Чи то я такий хитрий, чи вони такі дурні?
– Ось, – хваляться шмональники, – ми вам книги склали, а то порядку у вас не було.
Таки не було, бо не мав я шафи: лежали книги на ґазетах уздовж стіни на долівці. Розмотують рулон шпалери. Ага, йдеться про конверти, які я мав намір зробити зі шпалери і розіслати в них лист Лісового... Знімають зі стіни, скручують у трубку і запаковують стенд про Григорія Сковороду. І там крамола? Я намалював цей стенд на двох склеєних ватманських аркушах до 250-річчя Сковороди, що відзначалося 2 листопада 1972 року, вивісив його в кабінеті літератури, а директор через якийсь час зняв стенд. Присилає якось до мене ввечері шкільного сторожа Чуя, щоб я негайно прийшов до школи. Чвакаю болотом. Там є обидва завучі: Петрашенко та Шевченко Микола Антонович.
– Що це ти понамальовував тут? Ось хрест, ось тризуб...
– А як же церкву малювати, з серпом і молотом? І Біблію. А тризуб – де він тут?
Ага, це вони трипалий підсвічник витлумачили як тризуб. Я й не думав так, малюючи. Бачив такого підсвічника в Лісових, то й намалював. Так само, мабуть, і Микола Зеров написав про Київ з лівого берега: “Ця золотом цвяхована блакить” – та й загримів на Соловки.
..Годині о п’ятнадцятій Караванов велів мені роздягнутися. Прикликали сусіда оглянути мене.
– А ви чому тут?
– Це пойнятий. Так положено.
Велять збиратися.
– Що брати?
– Нічого. Ви завтра повернетеся. Можете взяти рушник, мило, зубну щітку.
На задньому сидінні мене саджають посередині між двох своїх. Щоб я не вискочив.
Пізно ввечері посадили мене поміж двох чоловіків у чорну “Волгу”, привезли на Володимирську, 33. З Ірининської вулички відчинилися ворота – і вони охоче проковтнули нас.
Великий порожній двір зі самотньою яблунею, що сиротою тулиться при стіні. Заводять мене в боксик метр на метр, зі вмурованою лавкою. Десь після півночі ведуть у камеру зі столом. Старий таранькуватий наглядач у чині прапорщика робить обшук. Вражає і дивує його майстерність: вийняв шнурки з черевиків, зняв металеві наконечники і вивернув шнурки: я б ніколи не додумався, що так можна. Що він там шукав? Дав гребінця:
– Расчешись. Продуй нос. Растопырь пальцы.
Заглядає у вуха, в рот, стукає мені зуби олівцем. Ніби циган коня купує.
– Повернись. Нагнись. Раздвинь ягодицы.
– О, ви як вухо-горло-ніс, – пригадав я жарт Василя Рубана з його самвидавської повісті “Помирав, уражений проліском, сніг”.
– Поговори мне, поговори...
Справді, ліпше помовчати.
– Повернись. Подними яйца. Покажи головку. Одевайся.
Шнурків до черевиків, паска, краватки не віддає. Мабуть, щоб я не повісився на них. Ведуть до камери, побрязкуючи ключами, майстерно та гучно клацаючи пальцями. Велять мені тримати руки назад. Іду як великий пан: переді мною і за мною відчиняють і зачиняють двері. Але зсередини в тих дверях ручок нема. Завели на третій поверх, у крайню південно-східну камеру. Здається, 52. Холодно, бо кватирка відчинена. Нари з металевих штаб. У головах підвищення. Матрац, білизна, ковдра. У кутку велика каструля. Мабуть, це і є параша. Укрився додатково своїм синім благеньким ще студентським пальтечком – і як потонув.
...Чую як у тумані, що мене хтось душить! Доки дійшов тями – з камери виходить наглядач, гримнув дверима, залишивши сатанинський перегар тютюну та горілки.
Як завтра з’ясувалось у начальника тюрми підполковника Сапожникова, це наглядач не міг мене добудитися, то зайшов подивитися, чи я живий. Спати треба ногами до дверей, з відкритим обличчям, щоб його “гражданину контрольору” було видно у вічко. Що я живий.
У заґратованій ніші над дверима – дві лампочки: сильніша на день і слабша – на ніч. Довго я вчився спати при світлі, що б’є в очі, аж доки не здогадався складати хустину смужкою вчетверо і накривати нею очі – цього не боронили.
Отакий був мені день 20-річчя смерти Сталіна.
ГРІХОПАДІННЯ
Спочатку в камері мене тримали з валютником Ніколаєм Калашниковим, років 40-а. Жили ми мирно, хоча й без приязні.
Почуття полегшення, яке настало з арештом, швидко змінилося все наростаючим напруженням: слідчий Берестовський обставляв мене доказами, а я чинив спротив. Я місяць-півтора опирався, не давав показів. Хіба дещо явне – підтверджував. Я не знав молитов, щоб гасити тривогу і страх. Узяв у бібіотекаря-завгоспа Шевченкового “Кобзаря” і почав вивчати його напам’ять. Не маючи доброї пам’яті, я за кілька тижнів вивчив десь четверту частину “Кобзаря” і, коли співкамерник був на слідстві, ходив було камерою чотири кроки туди-сюди і годин чотири читав собі з пам’яті Шевченка, зрідка підглядаючи.
Через місяць призначили мені іншого слідчого: Берестовського замінив Цімох Микола Павлович. (Десь у 1995 році я дізнався, що цей Цімох працює в адміністрації нашого ясновельможного пана Президента Кучми.). Десь у середині квітня Микола Павлович сказав мені сакраментальну фразу: "Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається в вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу". Отоді я по-справжньому злякався. Я знав, що це означає: запроторять тебе у психіятричку, заколють тим галоперидолом і ти у свої 24 роки станеш людиноподібною худобиною... Це здалося мені страшнішим смерті. І я почав потроху поступатися. Спершу в тому, що, як мені здавалося, вони вже ніби й без мене знають. Я зізнався, що саме Василь Лісовий давав мені самвидав. Це для них не було новиною, бо вже в протоколі допиту від 3 листопада 1972 року було згадано моє ім’я (це я з’ясував, ознайомлюючись із матеріялами справи при її закритті). Лісовий, пояснюючи, як друкувався його “Відкритий лист”, хотів обійтися без імен, але випадково обмовився і назвав справжнє ім’я друкарки Раї. Це тієї, з Немішаєвого, до якої я завозив текст листа та копіювальний папір. Обмовився і зам’явся, відмовився далі говорити, попросив дати часу подумати. Через два-три дні з’являється протокол, де розписано (здається, власноручно), як друкувався лист. Друкарка Рая, звичайно, все підтвердила. Отже, я був “на гачку” вже в листопаді 1972. Чому ж мене не взяли тоді? Навіть не викликали на допит, не попередили за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року “про недопустимість подальшого вчинення злочинів”? Мабуть, “злочинів” у мене вже було достатньо для арешту, вони лише збирали на мене та на моє оточення додатковий матеріял. Щоб “викорінити” всіх.
Набрався я тоді гріхів, як овечка реп’яхів – на всю решту життя... І якщо шукати глузду в покаранні, яке я сумлінно відбув, то це я тринадцять з половиною років покутував саме ці гріхи. І ще, може, покутуватиму їх мільйон років у чистилищі. Бо потроху-потроху вичавлював із мене Цімох імена моїх друзів, яким я давав читати самвидав: Йосип Федас, Юрко Скачок, Петро Ромко, Микола Глущенко, Фаїна Форкун, Анатолій Пилипенко... А декого слідчі так шантажували і дурили на допитах, що вони самі зізнавалися. Слідчий Цімох дивувався: “Кого не виклич з ваших знайомих – усім ви давали самвидав. Комсомольцям, навіть комуністам! Чому ж ніхто з них не повідомив нам, щоб ми вас зупинили? Я за 10 років перед вами вчився в університеті на юридичному факультеті – чому ж мені ніхто ніколи нічого не дав?” – “Бо я мав справу з порядними людьми...”. На мене прийшов подивитися Люшенко – кагебістський резидент агентів і стукачів усього Київського університету. Він мав кабінет у ректораті. “Як це так, що я вас не знав?” – “А я вас знав...”.
Так нехотя, під тиском, я виказав викладача англійської мови Феодосія Марковича Слюсаренка, який навесні 1968 року дав мені два відбитки праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та фотоплівку. Його, мабуть, звільнили з роботи. Я виказав мого сільського приятеля Миколу Глущенка, якому дав на зберігання течку самвидаву. Я так потерпав за Миколу, аж він приснився мені, у сні я сказав йому знищити течку. І він її спалив! Таких дивовижних “зв’язків” під час слідства – першого і третього – в мене було кілька, особливо з рідними. У тих екстремальних умовах чуття особливо загострюється. У тій течці, що спалив Микола, були знімки Василя Макуха, який самоспалився в Києві у листопаді 1968 року. Мій друг Микола Глущенко був талановитим артистом, але до цих подій не вступив до Театрального інституту. Після цього – годі було й думати про вступ. Я нашкодив Василеві Тимофійовичу Скуратівському, від якого дістав фотовідбиток “Історії русів” і “Сучасної літератури в УРСР” Івана Кошелівця. Утім, слідчі часом могли підвести тебе до думки, що вони це вже знають, що хтось у цьому вже зізнався і тобі нема сенсу відмагатися, тільки погіршиш своє становище. Кагебісти ж на брехню школу кінчали! Звичайно, більше гріха на тому, хто ставив мене перед таким вибором. Але мій гріх – на мені.
А все ж таки від диявола я відкупився: коли мене влітку 1973 року таки повезли на психіятричну експертизу, то я вже не дуже боявся, що мене там заколють галоперидолом. Експертизу вела Наталка Максимівна Винарська. Її знає весь кримінальний світ України. Це 13-е відділення “Павлівки”. Я там пробув 18 діб. Наталці Максимівні, мабуть, не давали вказівки визнавати мене психічно хворим, бо я вже “розколовся”, то вона й не старалася. До речі, В.С. Лісового теж провели через психіятричну експертизу. Підставою для сумнівів у його психічній повновартості було, зокрема, те, що він ходив на могилу своєї матері і довго там сидів.
“Справу Пронюка, Лісового і Овсієнка” бригада слідчих на чолі з Каравановим завершила десь у жовтні 1973 року. Ознайомлюючись із її матеріялами (здається, 27 томів по 200 – 300 аркушів), я мав нагоду підчитати самвидавську і закордонних видань літературу, якої доти не читав: вона проходили у справі Пронюка чи Лісового. “Вивід прав України”, зокрема. Це були відбитки, зроблені на машині “ЕРА”. Нам би таку машину! А то дзьобали по буквочці на друкарських машинках... Тоді я побачив протоколи допитів Євгена Пронюка: запитання довжелезне, а відповідь на два рядочки: "Запитання мені зрозуміле, відповідати відмовляюся з етичних міркувань". 1981 року і я за прикладом Пронюка так само провів усе слідство. А тут я поки що з’ясував, як мене “розкручували” та дурили, побачив, скільки помилок я наробив.
Незадовго перед судом слідчий показав мені список адвокатів (чоловік з 15), з-поміж яких можна вибрати собі захисника. Нікого з них я не знав, то слідчий підказав: “Ось Гертруда Іванівна Денисенко. Хороший адвокат”. – “Хай буде Гертруда Іванівна, мені все одно”. Вона порадила мені розказати судові те, в чому я ще не зізнався. А головне, що вона сказала:
– Звичайно, ви розумієте, що ваша діяльність для Радянської влади – що комариний укус для слона.
– Авжеж. За це комара убивають.
На суді, що розпочався 26 листопада 1973 року і тривав з перервами до 6 грудня, я вже мусив казати, що визнаю за собою вину, що моя “діяльність” (так вони величали ознайомлення друзів із самвидавом) завдала шкоди державі і що я за цим жалкую. Я тримав у руках зшитий цілою книжкою обвинувальний висновок сторінок на 100 і годин три переказував свої “злочини”. Лісовий та Пронюк сиділи в одній загорожі, а я окремо. Це щоб вони на мене не вплинули.
Лісовий займав тверду позицію, хоч давав деякі пояснення. Пронюк до кінця витримав свою лінію неучасті в слідстві й суді, тільки зробив заяву про це. Кагебісти мені до кінця не повірили (бо вирок же насправді постановляв не суд) і дали 4 роки ув’язнення. І спасибі їм, що не випустили мене з зали суду на волю. Бо якби випустили, то це означало б, що я остаточно зламаний.
ПЕРШИЙ ЕТАП
З київського “кагеб’ятника” мене взяли на етап приблизно 28 березня 1973 року. Бо в дорозі я був 16 діб, а прибув у табір 12 квітня. Привезли мене воронком у якийсь закуток вокзалу. Начальник конвою десь відійшов, а солдати-конвоїри стали розпитувати мене, чому я такий особливо небезпечний, що мене одного возять? Вродливий такий солдатик, виразний українець (чи то я за рік відвик від нормальних людських облич?) наївно казав: “Антирадянська агітація? Ану, загітуй мене!”. Не випадало мені в такому становищі агітувати конвой.
Далі – більше. Привезли в Харків, на знамениту Холодну Гору. Лазня і прожарка одягу й речей – від вошей. Мене відокремлюють і ведуть у підвальне приміщення. Замість стелі – напівкруглий звід. Двоє нарів. Нари – це суцільний металевий лист, міліметрів 10 товщиною, у головах трохи загнутий угору. На залізних вмурованих стовпах. Замість стільця – такий же металевий півметровий куб. У стінах – металеві кільця з ланцюгами. На вікнах потрійні ґрати. Двері теж, здається, потрійні: одні суцільні, а зсередини та ззовні – з ґрат. Коли приносять баланду – простягаєш руку по миску або тюльку далеко-далеко в кормушку, аж по плече. Я гадав, що це так і треба. Що на Холодній Горі всі камери такі. Аж одного разу “баландьор” крадькома спитав: “За что тебя?”. Тоді я збагнув, що це я в камері смертників! І “баландьор” має мене за смертника. Я не став протестувати, бо боявся опинитися разом з карними.
Далі – вошива Рузаєвка в Мордовії... Ні, це у вересні 1976 року тут на мене напали блощиці. Тільки ляжеш на нижні нари – зараз стрибають на тебе з верхніх. Ляжеш на верхні – стрибають зі стелі. Я тоді кілька діб тулився на вузенькій лавці, де блощиць було найменше. Хоч камеру чимось покропили (мене годин чотири тримали в туалеті), хоча сморід був неймовірний – блощиць ніщо не брало.
Перекинули в Потьму. Тут, нарешті, мене звели з іншим в’язнем. Кузін з Орла. Стаття 70. Аналог нашої 62-ї. Російський дисидент. За самвидав.
“МОРДОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ”
З ним же, з Кузіним, привозять нас удень 12 квітня 1974 року в табір ЖХ-385/19, що в селищі Лісне (посьолок Лєсной) Зубово-Полянського району. Перше, що вражає, – великий простір. Метрів 400х300. Ні, це страх простору! Адже я понад 13 місяців провів у камерах. Хочеться сховатися в куток, притиснутися до стіни, щоб був надійний захист хоч би з одного боку! (Згодом мене так вразила відкрита кінозала у Вільнянську, де сиділо та юрмилося три тисячі в’язнів). Нас завели до штабу, прошмонали і пустили в зону – до приходу начальства. Боже, стільки людей! І всі однаково сірі! Стрижені, як раби єгипетські. У бушлатах і шапках. Як я їх буду розрізняти? Ага, в кожного бірка з прізвищем: “Отряд… Бригада...”
Доки нема начальства, до мене підійшов здоровенний вуйко, називає прізвище: Микола Кончаківський. Питає, звідки, який термін. “Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей. Ось я вже двайцять шостий рік тягну, всього маю двайцять дев’ять. Як пішов у трийцять дев’ятому на польсько-німецьку війну – досі воюю”. Тоді мої 4 роки зіщулилися і стали такі маленькі...
Ніхто мене досі не називав паном, а тут усі панове, господа, а до литовців слід звертатися “понас”. Виявляється, правду писали в самвидаві: тут половина в’язнів українці! Усіх в’язнів десь 300-350 чоловік. Удень більшість у робочій зоні, а коли після шостої сипнула та маса через вахту в житлову! Тим часом мене переодягнули в зеківське та відвели в барак першого загону, де живе обслуга, і сказали завтра виходити на роботу кочегаром ПСХ (“паро-силовое хозяйство”). Після вечері на честь мого прибуття “заварили чай”. По обидва боки довгих столів прямо надворі сіло чоловік 20 українців і кілька неукраїнців та й розпитують мене, хто та що. Дали мені “довгограючу” цукерку, пустили по колу за сонцем горнятко міцного чаю і навчили: сьорбнути два рази і передати далі. Я почав був розповідати свою історію, як воно було, та Ігор Кравців, інженер з Харкова, мене остеріг: “Пане Василю, покаєтеся іншим разом. А зараз – тільки те, що є у вироку”.
Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Дмитро Синяк, який мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський – 29 років ув’язнення, Роман Семенюк – 28 років. Був Іван на прізвище Мирон – 25 років, Михайло Жураківський – 25 років, двадцятип’ятилітник отець Денис Лукашевич. Василь Долішній, який у 16 своїх рочків дістав за повстанський рух 10 років ув’язнення, а тепер має 7+3 за антирадянщину. Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене як до сина, хоча здебільшого самі вони – постарілі в неволі парубки.
Отут за перший рік я пройшов такий курс “мордовського університету”, з яким за інтенсивністю становлення як особистості можна порівняти хіба перший курс Київського університету. У цьому середовищі я швидко оговтався і вже під кінець 1974 року брав участь в акціях протесту, які там відбувалися. Режимні умови цього табору описані в книжечці "Світло людей", то не буду на них зупинятися. Зазначу лише, що мав я там одне побачення з батьком на добу та одне коротеньке, а також на добу – з матір’ю та сестрою Любою. Уперше батько приїхав тоді, як умер маршал Жуков. Батько слухав по радіо про похорон і став згадувати, як солдати поважали Жукова. “Ми воювати, а ви...” – “Ну і що ви мені завоювали? Тюрму?”. З огляду на підслушки розмову перевели на інше.
Вдруге батько приїхав на коротке побачення. За дві тисячі кілометрів – на одну годину. Побачення через стіл, у присутності прапорщиці Маші. (Пізніше вона мене ошелешила дивовижною фразою. Розпечатала мого пакунка та й ізрекла: “Здеся вложены неположенные вложения!”). Прапорщиця Маша вимагає говорити “на русском”. Я почав суперечку, що не буду розмовляти з рідним батьком тюремною мовою. Вона пригрозила, що припинить побачення. Батько все одно російською говорити не вміє. Тоді вона дозволяє батькові говорити, як може, а я таки мусив принизитися, бо шкода було батька. Мою принциповість він би не зрозумів і не схвалив. Більше я батька не побачив.
У 19-й зоні була доволі багата бібліотека, зібрана в’язнями. Адже можна було замовляти літературу через магазин “Книга – поштою” і передплачувати радянську пресу. Я ж, вичитавши, що Москва стоїть на Кучковому болоті, склав тоді найкоротшу програму для майбутньої Партії зелених: “Реставрувати Кучкове болото”. Лише тоді у світі настане спокій. Москва проковтнула надто великі шматки і не може їх перетравити. Її невстояна кров колотитиме світом ще кілька століть.
У зону неодноразово приїздила так звана українська громадськість на чолі з кагебістами. Вчені й трактористи. Викликають нас на “виховні бесіди”. В одній з таких бесід у жовтні 1975 року я дуже круто з ними поговорив, бо якраз тоді жінки-політв’язенки на жіночій зоні в Барашево тримали тривалу голодівку з вимогою лікувати Василя Стуса. Голодували поетеса Ірина Калинець, художниця Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Сеник, Оксана Попович, з ними литовка Нійоле Садунайте... Було, що Ірина Калинець тримала сорокаденну голодівку. Тож коли ці “представники громадськости” спитали, які в мене є побажання, я сказав їм: "Поверніть ті речі, які позабирали у жінок-політв’язнів, щоб вони припинили голодівку". А в них позабирали вірші, вишивки, малюнки, екслібриси. – "Ну, а якщо їм подобається голодувати?" Я тут вибухнув і назвав їх фашистами. За це мене 30 жовтня 1975 року з 19-ї зони перекинули в зону 17-А, в селище Умор (по-мордовському), посёлок Озёрный. Це вже Тєньгушовський район. А 30 жовтня – це ж якраз День совєтського політв’язня. У цей день мала бути голодівка. Я написав напередодні досить таки різку заяву протесту, заадресував “США, Нью-Йорк, ООН, Комітет прав людини” і вкинув до скриньки з написом “Для жалоб и заявлений”. Тобто вручив адміністрації. Згодом вона пішла мені до третього звинувачення.
6 лютого 1976 року в 17-у зону привезли етапом після операції Василя Стуса. У цей день, щоб я не зустрівся зі Стусом, мене везуть у лікарню в Барашево, тримають там аж до 8 травня 1976 року. Мені там зробили операцію на геморой – то звична для зеків хвороба. Тож тільки 8 травня я повернувся в зону 17-А і зустрівся з Василем Стусом. Там ми провели разом декілька місяців. Щоправда, мене 9 липня 1976 року взяли на етап до Києва – "на промывку мозгов". Два місяці провів я в дорозі та в КГБ на Володимирській, 33. Кагебісти намагалися “настановити мене на шлях істини”
Мене повернули до Мордовії звичайним етапом. У дорозі на перегоні з Харкова до Мордовії трапився мені Микола Плахотнюк: його, бідолаху, перекидали з Дніпропетровської психіатрички до Казані (це ж і я там міг бути!). Прибув я в 19-й концтабір 11 вересня 1976 року. За день перед тим помер Мао Цзе-дун, то я запам’ятав цю дату добре. Там були Василь Стус, Кузьма Матвіюк, Ігор Кравців, Кузьма Дасів, Артем Юскевич, названі раніше повстанці; з неукраїнців були Сергій Солдатов з Естонії (посправник Артема Юскевича), Кронід Любарський та Болонкін Александр Александрович з Москви, під кінець 1976 року туди привезли Владіміра Осіпова. Були вірмени Ашот Навасардян, Азат Аршакян, Размік Маркосян, латвієць Майґоніс Равіньш – молоденький хлопчик, 19-и років, дуже хворобливий. Литовців там було більше: Людас Сімутіс – така поважна особа. Знав я також Пятраса Паулайтіса – він до війни був послом Литви в Іспанії, Португалії та Італії. З молодших литовців там були Ромас Смайліс, Вільчаускас, Казлаускас, Відмантас Повіліоніс, з яким ми подружили ще в лікарні. Оце було наше коло.
Зі Стусом був я в 17-му концтаборі, потім у 19-му. Його вивезли звідти на заслання 11 січня 1977 року. Ще ми влаштували йому прощальний вечір, заварили чаю велику баддю... Щодо В.Стуса я зумисне означую тут коротко, бо детальніше описано в нарисі про нього.
ВОЛЯ НА ПРИВ’ЯЗІ
Мене з мордовського табору № 19 несподівано взяли на етап 9 лютого 1977 року. Ще залишалось майже місяць до звільнення. Чому вони так робили? Бо пішла така практика: політв’язень звільняється в Мордовії, заїздить до Москви, там дає інформацію про останні події – і вона пішла у світ. Тож стали етапувати в свою область, а там зразу брати під адміністративний нагляд. Шлях звичний: Потьма – Рузаєвка – Харків – Житомир. У Житомирській тюрмі я до передостаннього дня відмовлявся фотографуватися в їхньому цивільному одязі. А ще я запустив вуса. Не тому, що хотів покрасуватися, а ось чому. Ще влітку 1974 року був я в лікарні в Барашево. І якраз там був Василь Лісовий. Ото натішилися розмовами! А електричної бритви (їх щойно дозволили) не було ні в нього, ні в мене. Якоюсь шкребачкою брилися – так мучилися. То щоб зменшити територію муки, позалишали вуса. Хоч у справі ми сфотографовані безвусими, та ніхто до вусів не прискіпувався. Коли ж дозволили мати електричні бритви і одночасно розпочали кампанію боротьби з вусами та бородами, то я без жалю збрив їх. Але за три місяці до звільнення вже можна не стригтися, то я знову перестав брити під носом і приїхав до Житомира геть вусатим. А тут треба знімка на довідку про звільнення. І щоб був таким, як під час арешту. Я не погоджуюся. Фотографують з вусами – так і є на довідці про звільнення. Але в останній день перед звільненням таки ведуть мене в лазню, заламують руки і зістригають вуса машинкою.
Ви не повірите: перед моїм звільненням потряслася земля! Так-так, був землетрус з епіцентром у Румунії. Десь біля 23 години 4 березня чую: хитаються мої нари. А в камері ще один в’язень, трохи за мене старший. Його нари і мої дотикаються під кутом 90 градусів. “Чого ти хитаєш нари?” – “Я думав, що це ти хитаєш”. Чуємо, вся тюрма ходором ходить і гуде. Зеки загомоніли, менти забігали: “Землетрус!” Оце, думаю собі, чотири роки відсидів і в останню ніч привалить мене? Але тюрма міцна, та чорт їй рад.
Отож мене потримали до останнього дня в Житомирській тюрмі і звільнили 5 березня 1977 року. Доки я дійшов зі своїм наплечником, повним книжок і зошитів, до автовокзалу (там близько), той, хто випускав, уже на вокзалі. Узяв мені квитка на автобус до Радомишля. Ще в тюрмі мені суворо наказали в Радомишлі йти не додому, а до міліції. А все ж я порушив настанову і по дорозі зайшов до церкви, а вже потім до міліції. Там мені одразу зачитують постанову про адміністративний нагляд. Усе, я вже на гачку: я не маю права виходити з дому від десятої години вечора до шостої ранку, мені не можна їздити за межі району, я мушу приїздити на відмітку в райміліцію що два тижні. Такий режим установили. Я ще трохи став у позу, завимагав перекласти мені постанову українською мовою, але все одно не підписав її. Тобто заклав основу нової конфронтації.
Під вечір приїхав автобусом додому. Заходжу в двір – чую, січкарня в хліві поволеньки так чимхає. То мати січку ріжуть корові. Але я спершу перехрестився і прихилився до одвірка рідної хати, потім пішов до матері. Мати ще сьогодні й не чекали мене: це ж коли я з тієї Мордовії приїду...
“Черговий етап” розпочався з того, що наварили ми в грубці картоплі і тихо поговорили. А вже завтра пішов я до брата Володимира та на пошту і вдарив кільки телеґрам, що я вже вдома.
Перше, що я зробив удома, це закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача та й припадав до нього вухом вечорами та ранками. На провінції, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавало радіо “Свобода” та “Голос Америки”, тим паче, що повідомлення повторювалися. Дізнався, що вже з 9 листопада 1976 року діє Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод, що її засновники Микола Руденко та Олекса Тихий уже навіть заарештовані.
Звичайно ж, одразу, звільнившись, я повідомив до Києва та до Москви, що я тут є, але під наглядом, натякнув, що треба приїхати до мене, бо є інформація. Я підготував рукопис у двох примірниках.
Першим приїхав з Києва Ільїн. Я забув його ім’я. Здається, Ігор. Це за намовою Володимира Осипова. Я передав йому написану вдома дрібним каліґрафічним, як у прописах, почерком інформацію про останні події в мордовських концтаборах. Як мені потім стало відомо, вона з’явилася в "Хронике текущих событий", казали, в числі 42-му (чи 47-му). Я сам того не бачив, але чув по радіо “Свобода”. Писаної інформації я з зони не вивозив. Але мав велику купу конспектів, поміж них два зошити з віршами Василя Стуса. На диво, на них не звернули уваги, бо я мав чимало переписаних різних віршів і народних пісень. Ні, таки мав я Стусові вірші продубльовані на вирізках з журналів. Я довго переписував їх содою поміж рядків. Цього мене навчив Олександр Болонкін: розчиняєш у воді соду, набираєш у ручку і пишеш. Робив я це в тій таки читальні, маючи дві ручки: одну з чорнилом, а другу з содою. Якось не попався. Якщо добре приглянутися, то можна помітити, що та сода на папері трохи блищить. Удома я спробував, як читається тайнопис. Нагрів папір праскою. Текст проступає, але вчитати його було б тяжко. Але ж ті тексти я, кажу, й так вивіз, у зошитах.
На початку квітня до мене з Києва приїхали Микола Матусевич – член-засновник Української Гельсінкської групи, його дружина Ольга Гейко-Матусевич, донька Олеся Бердника Мирослава і Люба Хейна – вона тепер дружина Мирослава Мариновича. Микола взяв у мене другий примірник інформації про події в Мордовії. Казав, що її використають при написанні документів Української Гельсінкської групи. Вони привезли велику білу паляницю, кролевецький рушник і пучок калини, уперше в житті заспівали мені “Многая літа”. Аж мати просльозилися. Бо радощів їхнє серце мені не віщувало. І моє теж.
Одержав я чемну відповідь на листа, що “моя дівчина” 1975 року “записалася” (так і написано було, бо то ж не вінчання, а лише запис) з місцевим учителем, уже мають доньку. (Згодом і сина). Листа я одержав під вечір, то до темна обрізав та стягав гілля в садку, щоб мати не побачили мого стану. Я не збирався порушувати режиму нагляду і не поривався нікуди їхати. Мені судилося не бачити її 16 років: від 1973 до 1989. Та й перша дівчина вже поєдналася з моїм приятелем. Піднаглядному годі було й думати якось розв’язувати цю, по-вченому кажучи, “матримоніяльну проблему”. Я не сумнівався, що мене знову посадять, то не хотів нікого дурити і нікому завдавати страждань. Сергій Бабич каже: “Раб не повинен народжувати раба”.
Прийшов лист від Петра Григоренка з Москви. Короткий, на поштівці. Українською мовою написав, з помилками, щоправда. Приблизно так: "Добре, що Ви одразу визначились”. Тому можете зустріти в деяких виданнях, зокрема, у книжці "Українська Гельсінська група. 1978-1982", що я член Української Гельсінкської групи з березня 1977 року. Але тоді ще не було такої домовлености, що я стаю членом Групи. Хоча є документи УГГ з літа 1978 року, під якими хтось поставив моє прізвище, я вважаю себе членом Групи з 18 листопада 1978 року, коли до мене в Ставки приїхала Оксана Яківна Мешко і я дав таку згоду. І то я її просив мене поки що не оголошувати членом Групи, лише тоді, коли мене заарештують. Ці відвідини описані в моєму нарисі про Оксану Мешко “Козацька матір”.
Микола Матусевич і Мирослав Маринович були заарештовані вже 23 квітня 1977 року. Мене почали викликати на допити у їхній справі. Я не давав ніяких показів. Кагебісти допитали мою племінницю Люду Рябуху, яка на свою біду якраз у той день теж приїхала з Києва до села і бачила цих людей.
Щоб мене не посадили як “дармоїда”, через місяць після звільнення мусив улаштуватися на роботу в колгоспі художником-оформлювачем. Мене хотіли взяти в бухгалтерію, щоб був на виду, але я не захотів і сам попросив, чи не можна б отим малярем, бо якраз мій брат Володимир покинув ту роботу. Голова колгоспу Володимир Андрійович Миненко порадився з кагебістами і ті не заперечували. Хоч із роботою я не мав митарств, як інші “відсиденти”.
Через місяців три після мого звільнення були якісь вибори. Я, як колгоспний художник-оформлювач, закликав усіх на вибори, а сам не пішов. Тоді дільниці наввипередки рапортували в округ, що вже проголосували 99,99% виборців. А назавтра повідомлялося, що 99,99% виборців проголосували “за” єдиного кандидата блоку комуністів і безпартійних. Я тоді розказував анекдота про перші вибори радянського типу: “Сотворив Бог Адама, виламав у нього ребро і зробив з нього Єву. Поставив її перед Адамом і каже: “Вибирай, яку хочеш!”.
Тож годині о 10 ранку приїздить до мене секретар виборчої комісії: “Чому не йдете голосувати?” – “Бо не хочу”.
За годину приїздить голова виборчої комісії з головою колгоспу Миненком: “Чому не йдете голосувати? Ви ж маєте право”. – “Право – не обов’язок. Я не хочу скористатися цим правом”.
Присилають членів виборчої комісії з урною.
Годині о 14-й приїздить Герой соціалістичної праці, голова райвиконкому Тарасюк. Розмова та сама: “У нас у районі 42 тисячі виборців, один ви не голосуєте. Чому?” – “Я не бажаю скористатися правом голосу. З особистих міркувань, які не бажаю пояснювати”. – “Ну, дивіться, як би не було гірше”.
Дільниця не може відрапортувати про дострокове закінчення виборів, район не може, область не може і вся УРСР не може! Чекали мене до 20-ї години – я так і не прийшов.
Під час копання картоплі 1977 року до мене в село приїхала Ольга Гейко, яка вже 13 травня стала членом УГГ. Приїхала якоюсь легковою машиною з будкою. Вів ту машину якийсь Юра. Я подумав собі, що Ольга знає, з ким їздить, і в його присутності дав Ользі зошита з віршами Василя Стуса. Мати дали їм борщу пообідати і вони поїхали собі. За кілька днів Ольга викликає мене на пошту до телефону і каже: “Юра виявився кагебістом. Чекайте неприємностей: у мого батька провели обшук і забрали зошит з віршами Стуса”. А потім через когось повідомляє, що вона з друзями хоче приїхати до мене в суботу (либонь, 6 вересня), але просить зустріти їх у Радомишлі, а не в селі, щоб їм того ж дня повернутися до Києва. На п’ятницю, 5 вересня мене позачергово викликають до міліції в Радомишль. Не хотілося мені вже їхати на зустріч з киянами в суботу, але не було як їм повідомити, щоб не їхали. Зі страхом їду в п’ятницю до міліції. Мене винуватять, що підтримую зв’язки з антирадянськими елементами. Тобто посилаю листи політв’язням і їхнім родичам. А ще я послав пакунок сухих яблук Василеві Стусу на Колиму. Вклав туди пучечок калини. Як потім дізнався, пакунок ішов два місяці, бо прокурор Радомишльського району Ситенко наклав був арешт на мою кореспонденцію. Десь тоді я почув, що на Колимі тероризують Василя Стуса, що він поламав там ноги. Я звернувся з листом до тамтешніх лікарів. Закруто написав: лікарі звернулися в КГБ, щоб захистив їх від мене. Захистив...
Отож зачиняють мене самого в кабінеті годин на дві. Думаю, це вже не випустять. Ні, мені тоді лише продовжили нагляд, посиливши його: тепер на підписку до райміліції треба їздити щотижня, а вдома сидіти від 9 вечора до 6 ранку. Одержавши вчора попередження, їду завтра до Радомишля на зустріч із киянами! З автобуса вийшла Ольга Гейко, а з нею ще люди. Познайомилися: Євген Обертас, Ганна Коваленко і ще хтось. Може, Люба Хейна. Мимо нас демонстративно проходить капітан Горай, мій наглядач. Я звернув на це увагу своїх гостей. Пішли ми мостом через Тетерів на луг, сіли так, щоб і кущі були далеко. Погомоніли про справи Гельсінкської групи, про моє становище. Вони нічого не могли мені порадити, бо й самі як по лезу ходять.
А за днів два мене викликають у КГБ в Житомир. Кагебіст украй обурений: “Як так, щойно вас попередили, а ви зустрічаєтеся з тими людьми?!” Під час допиту заходить той таки Юра в лейтенантських погонах. Думаю, навіщо така примітивна демонстрація? Зовсім не стидаєтеся свого цинізму. “І борщ їли?” – “Так, добрий борщ був”. Я не захотів говорити з цим лейтенантом Юрою, а кагебістові пояснив, що не мав як повідомити киян, щоб не приїздили. А не вийти на обіцяну зустріч було б нечемно. Здається, кагебіст мені повірив.
Восени почала з’являтися інформація на радіо "Свобода" про мої позви за роботу, про нагляд і допити у справі Матусевича, Гелія Снєгірьова (я просто послав йому поштівку, почувши адресу по радіо). 22 жовтня мені винесли попередження, що якби я надалі допустився вчинку, який би завдав шкоди державі, то буду притягнутий до кримінальної відповідальності. Це на підставі Указу Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року – був такий Указ. Таким чином, я вже був на гачку.
7 січня 1978 року я подав заяву до Радомишльського відділу віз та реєстрації (ВВіР) із проханням випустити мене за кордон, бо тут мені нема роботи за фахом і взагалі одна перспектива – ув’язнення. Краще я буду на чужині та на волі, аніж на чужині ж таки – в неволі. Відповіді – ніякої. Ген-ген коли я дізнався від Івана Миколайовича Боровського з Коростишева (колишній політв’язень), батька Віктора Боровського, що вже працював на радіо “Свобода”, що за мене клопотався професор Чинченко з Канади, прислав виклик. Та мені вже готували “візу” в іншу країну.
Викликають мене до Житомира на допит у справі заарештованого 12 грудня 1977 року Левка Лук’яненка. Вилучили в нього мої листи. Я сказав кагебістам, що читати без дозволу чужі листи – це аморально. Підписати протокол відмовився, тому що на ньому написано “Протокол допиту свідка”, а я не був свідком ніяких злочинів Лук’яненка. Перед тим я залистувався був з Лук’яненком, який так само сидів під наглядом у Чернігові. Він порадив мені купити за 135 рублів через “Посилторг” друкарську машинку “Москва”. Друкню, як писав Ігор Кравців. Це слово через нас навіть увійшло в лексикон гебістів.
Кілька разів приїздила до мене Віра Павлівна Лісова. Як правило, привозила якусь грошову допомогу: вона була розпорядницею фонду Солженіцина в Україні.
Листування я вів доволі широке: з політв’язнями, з засланцями і їхніми родинами. Серед моїх адресатів тоді були Кузьма Матвіюк на Хмельниччині, Ігор Кравців у Харкові, Олександр Болонкін у Бурятії, Ірина Калинець у Читинській області, Василь Романюк та Вячеслав Чорновіл у Якутії, Василь Стус у Магаданській області, Михайло Хейфец у Казахстані та багато інших. У табори писав багатьом, але то пишеш як у прірву: не знаєш, чи одержав адресат листа.
МОЯ “ХРЕЩЕНА МАТИ”
18 листопада 1978 року до мене в село зі стидною назвою Леніно (до 1924 року – Ставки) приїхала Оксана Яківна Мешко. Удвох із сестрою політв’язня Сергія Бабича – Ольгою Орловою (вона жила в Житомирі).
За мною шпигувало декілька землячків, за Оксаною Мешко – ціле сонмище кагебні, тож приїзд її не був таємницею для всюдисущих "орґанів". Ба, ті "орґани" самі й привезли Оксану Яківну та Ольгу до села. Оскільки до чергового автобуса в Радомишлі було чекати довго, Оксана Яківна пішла довкола автостанції шукати попутної машини. І напитала: якісь люб’язні чоловіки з "ґазика" сказали, що вони якраз у Леніно і їдуть. У дорозі виявилося, що їм потрібно якраз до моїх сусідів. Отак поталанило!
Як водилося, в хаті про мету приїзду не говорили. Пообіді вийшли на вулицю, бо мали зайти до сестри забрати годинника, якого я там забув, відтак іти до автобуса. Передбачаючи, що гостей, можливо, мені доведеться випроводжати аж до Радомишля, я прихопив із собою ліхтарика. Тож, ідучи вулицею, говорили вже про справи Української Гельсінкської Групи.
– Василю, нікому працювати в Групі...
Подивився я на бабу Оксану, яка ледве не сама б’ється з цілою Імперією Зла, подивився на себе – усе ж таки якісь штани носиш... І я зважився. Тільки домовилися, що я поки що буду "не на поверхні". Бо хто підписує документи Групи – тому недовго бути на волі.
Треба сказати, що сила нашого правозахисного руху 60 – 70-х років була саме в цій відкритості: люди діяли не підпільно, а чесно ставили свої підписи й адреси під документами, простуючи до в’язниць. Приховувався лише технічний бік справи, декого тримали в резерві – інакше нічого зробити не вдалося б.
Тож я зважився, хоч уже з 22 жовтня 1977 року мав офіційне попередження від прокурора Л.Ситенка, адміннагляд мені продовжили втретє на півроку та ще й посилили – за "зв’язки з антирадянськими елементами, які перебувають в ув’язненні" (себто за підцензурне-таки листування!) та за декларований намір виїхати за кордон, бо тут мені не дають працювати за фахом.
Під п’яту годину вечора прийшли ми на автобусну зупинку, що неподалік нашого дому. Мимо нас прошмигнув "газик", зупинився за метрів двісті, розвернувся – і притьмом до нас. Вискакують із нього дільничний міліціонер Володимир Базленко та майор Віктор Славинський:
– Кто вы такие и почему вы здесь?
Не встиг я схаменутися, як моя гостя вже збагнула:
– Я Оксана Яківна Мешко, а ви хто і чому ви тут? – і вже дістає з сумочки свій пашпорт. Ольга теж розчинила сумочку.
– Садитесь в машину, поедем в сельсовет, там разберемся.
Завели нас до приймальні сільради. Допитуються, хто та що, ніби не знають. Я втрутився:
– Чому ви нас затримали? Хіба ми порушили чимось громадський порядок? Відпустіть, бо ми на автобус спізнимося.
Нараз через якихось півгодини двері відчинилися, я побачив Оксану Яківну, яка сиділа на дивані з пашпортом у руці, а біля неї – "чоловік у чорному". Я став на порозі:
– Що вони від вас хочуть, Оксано Яківно?
Хтось хряснув дверима перед моїм носом.
За якийсь час гомін стих. Покликали Базленка. Сиджу сам. Аж забігає розпалений Славинський:
– Садись, ...твою мать! Кто эти женщины и почему они приехали?
І збирається писати протокола.
– У такому тоні я з вами розмовляти не буду. Чому ви нас затримали, що вам від нас треба?
– Садись, говорю, не то я тебя так посажу, то ты не встанешь! Я тебе покажу! Я тебя посажу! Отвечай на вопрос!
– Не відповідатиму, доки не поясните причини затримання.
Міліціонер вискочив, приводить якусь не знайому мені дівчину (згодом виявилося, що то друкарка райміліції Галина Ковбасюк, яка "випадково" була в той час у селі) та Івана Овсієнка, шофером працює в колгоспі.
– Вы приведены понятыми подтвердить, что задержанный отказывается отвечать на вопросы работника милиции.
– Таки відмовляюся, бо з нами поводяться по-хуліганському. Ми не порушували громадського порядку.
Пише, зачитує протокол. Я зауважую, що написано неправильно, закликаю понятих не підписувати. Але вони покірно підписують. Спочатку виходить дівчина, потім Іван.
– Иди и ты.
Виходжу, минаю вже приймальню.
– Обожди.
Зупиняюся в дверях, тримаючись за ручку. Тут Славинський кидається на мене з матюччям, хапає за комір – та в двері. Я не те щоб злякався – скоріше здивувався, що зі мною таке чинять, але здогадався, що треба кричати:
– Рятуйте, б’ють!
Але в коридорі вже нема нікого. Вони розігнали всіх людей і, як згодом мені сказали, припинили виплату зарплати, вигнали всіх працівників сільради. Одне слово, повалили радянську владу в селі.
За декілька днів я з’ясував, що під сільраду пригнали були "воронок", куди попід руки винесли Оксану Яківну, зачинили в нього й Ольгу та й поталасували їх кудись. Щось треба робити. Де ж можна, щоб отак брутально поводилися з моїми гостями – і я замовчав?
1 грудня я, як джентльмен подав велику заяву прокуророві району Леонідові Ситенку, де обклав кожну дію "правоохоронців" статтями Кримінального кодексу, Декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Прикінцевого акта Гельсінкської наради. Результат не забарився: через тиждень, 8 грудня, знову поїхав я на підписку до міліції. Мене зустрів Славинський. Він аж сяяв від щастя:
– Иди в прокуратуру, там тебя ждут.
Приходжу – і мені слідчий Дяченко Кузьма Іванович оголошує про порушення кримінальної справи... проти мене. Ніби я на вулиці села відмовився відповідати на запитання міліціонерів, забороняв жінкам будь-що відповідати, а в сільраді "всіляко перешкоджав міліціонерам виконувати їхні службові обов’язки", "ображав їх непристойними словами", а потім "кинувся на Славинського, який стояв у дверях, виштовхав його за двері, обірвавши на його плащі два ґудзики"...
Допитавши, слідчий відпускає мене додому. Приїхав я останнім автобусом, о 19-й годині. Мати з тривогою чекали мене в садку. Намагаюся вдавати, що, може, все обійдеться. Навіть сів додруковувати того вечора спогади про мордовське ув’язнення під назвою “Світло людей”
Це був машинописний текст на 42 сторіночки в піваркуша. Тепер кажуть А5. Сіруватий тонкий папір з простенького блокнота. Я остерігався, щоб мені не підсунули “міченого” паперу. В основному там ішлося про Василя Стуса. Дописав і заховав цей текст. Здається, я друкував дві закладки. Одну з них пізніше у домовленому тайнику я залишив Дмитрові Мазуру, він його взяв і передав комусь. Мабуть, той екземпляр пропав, як і мій. Може, папір таки був “мічений”, бо коли я повернувся додому через 9,5 року – в жодному моєму тайнику в матінці-землі коло хати нічого не було. І брат Микола, який єдиний знав ці місця, не брав їх. А сховав я там у капронових банках також листи Стуса, Чорновола, Романюка, Ірини Калинець та інших своїх респондентів. Ото, може, саме листи й були “помічені” на пошті, то через них кагебісти потай знайшли і забрали все. Мати казали, що коли мене заарештували, то хтось ночами товкся коло хати, а страшно було виходити.
Слідство тривало недовго, було всього два чи три допити. Шантажували декількох моїх односельчан, щоб вони давали покази, дехто з них дещо попідписував, а потім на суді відмовлявся від тих показів. Але судові достатньо було того, що показали міліціонери Славинський та Базленко.
Суд був призначений на 7 лютого 1979 року в Радомишлі. Я обійшов родину, оповістив багато людей, щоб приїхали та прийшли подивитися радянське правосуддя. Зайшов і до школи. Директор Василь Петрович Куц, сам не вірячи своїм словам, сказав: “Наш радянський суд найсправедливіший у світі”. Ніхто з учителів не приїхав.
На превелике диво, суд був відкритий. Публіки – повна зала. Я постарався накликати людей, щоб побачили “радянське правосуддя”. Приїхав із Харкова мій мордовський колеґа Ігор Кравців. У нього незадовго перед цим закінчився адміннагляд – і він зважився приїхати на мій суд! Я таку мужню дружбу дуже високо ціную. (Див нарис “Подвижник”). Сприяннями Дмитра Мазура приїхала Ліна Борисівна Туманова з Москви. Дмитро привів її до суду і сказав мені, що піде, бо бачить, що йому можуть улаштувати якусь провокацію. Туманова мала диктофон і потай записала весь процес.
Коли ми зайшли до суду, там уже сиділа в приймальні Оксана Яківна Мешко і швидко щось писала. З нею приїхав Клим Семенюк, колишній політвיязень. До зали суду її, Клима та Ольгу Бабич не впускали цілий день.
Годі переказувати перебіг того процесу: то був театр абсурду. Один із "потерпілих", дільничний міліціонер Володимир Базленко, посоромився прийти на засідання. Він прислав довідку, що "захворів". Зачитали його попередні покази. Друкарка міліції Галина Ковбасюк, яка “випадково” була 18 листопада в Ставках, розказуючи, де я напав на Славинського, переплутала двері. Начальниця дитячої кімнати міліції Лідія Дудківська в той злощасний день теж була в Ставках "у службових справах". Вона нібито побачила мене з незнайомими їй жінками (який злочин!) коло дитсанаторію і викликала міліцію. Але дитсанаторій – це в інший бік, ми там не були! Будучи викритою, вона засоромилася далі брехати так, як на слідстві, і сказала, що нападу не бачила.
До чести моїм односельчанам: не надіялася на них кагебня та міліція, тому навезла "своїх" із Радомишля.
Суддя Коваленко оголосив вирок: три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Зойкнула сестра Надія, осунулися мати. Я скинув з руки годинника – час мій скінчився – і подав його матері. Біля мене виросли міліціонери з наручниками. Сестра в других Марія Лось із села Білка голосно обурювалася:
– Оце то суд! Оце то суд!
Мене вивели до воронка, що стояв напоготові, Анатолій Пилипенко на ходу намагався потиснути мені руку. Ночував я в підземеллі райвідділу міліції.
Мій процес набув широкого розголосу завдяки Ліні Тумановій, а особливо Оксані Яківні Мешко. Моє останнє слово було записане і поширене в самвидаві. Було, мабуть, два його варіянти, бо я наперед написав текст “Замість останнього слова” і кудись передав його, а в суді зімпровізував трохи інакше.
6 лютого історик Михайло Мельник надіслав листа до редакції газети “Радянська Україна” на мій захист. 9 лютого він загинув. (УГГ. 1978-82, с. 517-521). Василь Стус 11 лютого надіслав телеґраму А.Д.Сахарову: “Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку”. (В.Стус. Твори в 6 томах, 9 книгах. Львів: Просвіта. 1994. – Том 4, с. 469; УГГ. Документи і матеріали, т. 3, с. 216). Дмитро Мазур каже, що чув по радіо заяву А.Д.Сахарова на мій захист, але я не бачив її надрукованою.
Тепер я можу цитувати й покликатися на зарубіжну україно- і англомовну пресу, на радіо “Свобода”, але ж тоді я нічого не знав про розголос, лише здогадувався. Бо я про нього подбав і добрі люди допомогли. Не ради слави (бо то тяжка слава), а ради того, щоб бандочка зверетенилася від злості та безсилля. Такі процеси викривали Імперію Зла перед цілим світом. Ба, згодом у неволі я дізнався, що вони, дурні, по всьому району проводили “збори трудових колективів”, де “поминали” мене.
Коли мене завезли каратися до 55-ї зони, що у Вільнянську Запорізької области, то спочатку мені хлинуло багато листів, у тому числі від друзів. А потім – як обрізало: тільки від рідні і тільки на побутові теми. А все ж я встиг одержати поштівку від Оксани Яківни, де вона писала приблизно так: “З роси та з води! Бо з чого там сили ще наберешся... Ми тут клопочемося за Вас, обережно стукаємо в браму, але ж там не Святий Петро ключі тримає. Ви в нашому колі”. Останнє речення означало, що мене оголошено членом Української Гельсінкської Групи. Не посмертно, як Михайла Мельника, але пост фактум. Жаль, що та поштівка не збереглася.
Оце з тих пір я називаю Оксану Яківну хрещеною своєю матір’ю.
У 1990 році справляли ми 85-річчя Оксани Яківни в Будинку літератора в Києві. Микола Горбаль зазняв нас саме в той момент, коли вона протяжно так мовить: "Це я посадила Василя в тюрму... Я тоді багатьох "посадила"...
Що Оксана Мешко під арештом, я дізнався у вересні 1980 року на етапі в Лук’янівці від Юрія Литвина. Тоді Щербицький під "Олімпіаду-80" заповзявся був очистити Київ і всю Україну від злодійчуків, волоцюг, повій та... дисидентів. Під цей покіс потрапили Юрій Литвин, Василь Стус, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Ярослав Лесів, Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Василь Стрільців... У Лук’янівці ходили легенди про цей "олімпійський набір", зокрема, що була тут одна бабця-дисидентка, дуже достойно трималася, охайна і чемна, наглядачі її за приклад ставили зечкам.
Перед тим Оксана Яківна провела 75 діб у Павлівській психіятричці (була спроба зобразити її душевно хворою), відтак заарештували її 13 жовтня 1980 року. Півроку ув’язнення і п’ять років заслання присудив якраз на Різдво Христове 1981 року Київський обласний суд 76-річній "особливо небезпечній державній злочинниці" за "проведення антирадянської аґітації і пропаґанди" (ч.1, ст.62 КК УРСР). Повезли її етапом аж на берег Охотського моря, в містечко Аян, де тоді ще відбував заслання її син Олесь Сергієнко.
Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені ще в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988-89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки.
“УНІВЕРСИТЕТ КРИМІНАЛІСТИКИ”
Ніч після суду з 8 на 9 лютого переночував я в Радомишлі в КПУ. Це не Комуністична партія України, а камера попереднього ув’язнення. Щиро поговорив з міліціонером, який охороняв мене. Я розповів йому свою біду і закінчив словами Михайла Івановича Калініна, написаними при вході до їхнього райвідділу внутрішніх справ, приблизно такими: “Міліція є лице влади. По міліції народ оцінює владу”.
Подав я заяву, щоб мені надали для ознайомлення протокол судового засідання. Завтра відвезли мене разом з якимось бомжем у Житомирську тюрму.
Найперше мене кинули у величезну камеру, чоловік до ста. За смоґом ледве проглядають лампочка і вікно: курять і заварюють на газетах і ганчірках чай. Сморід. Параша забита. Усі нари зайняті. Увагу привертає не людина, яка зайшла, а її речовий мішок. Я не схоплений міліцією зненацька, а спорядився в неволю сам, то моїм наплечником одразу зацікавилися двоє блатних. Розштовхали біля себе інших зеків, вивільнили трохи місця: “Будешь здесь, землячек. Здесь такие люди, что по-другому жить нельзя”. Відхилив матраца – а там величезний ножака з нержавіючої сталі. Ну, думаю, залетів я. Аж тут відчиняються двері і наглядач гукає моє прізвище. Підхоплюю свого наплечника, його хтось тримає, але я вириваю. З кишені мені витягують рукавицю – теж вириваю. “Такой сидор уплывает!” – чую навздогін. Мабуть, менти похопилися: хоч я кримінальник, але щодо мене є особлива настанова. Щоб революції не здійняв у великій камері. Перевели мене в камеру, де було лише п’ятеро в’язнів, і то відносно спокійних. Камера поруч з “ментовкою”, споряджена якимись підозрілими дротиками-коробочками.
Я мав чим пригостити співкамерників, а мені ще привезли передачу – і я відносно спокійно (хоча там весь час гомонить радіо, тому й зеки розмовляють голосно) написав скаргу до касаційного суду. Доволі арґументовану. Секретарка Радомишльського райсуду привезла мені на ознайомлення протокол судового засідання. Я зробив суттєві зауваження до протоколу, які згодом були визнані судом слушними. Але це не мало ніякого значення: касаційний суд залишив вирок без змін. Через це мене лише затримали в Житомирі майже на два місяці.
У тому гармидері я ще був спроможний перекласти на українську мову з російської Євангеліє від Івана (див. нарис “Бог Своє береже “) і скласти кілька віршів. Явно підо впливом Стусових. Пізніше вірші мені вже не складалися.
Нарешті мені сказали: “С вещами!”. Ще у воронку, куди нас набили повно, зеки, не питаючи мене, “роздербанили” мій наплечник. Обдерли мене, як липку. Продуктів там було мало, та й Бог з ними, з продуктами, але позабирали, що там було з білизни, навіть деякі записи. Був у мене Кримінальний кодекс УРСР з коментарем (його мені завбачливо привезла О.Я. Мешко) – забрали, чим позбавили мене можливости надалі писати кваліфіковані скарги в порядку нагляду. На станції Коростень у нашу камеру “столипіна” підсадили групу в’язнів, яких провадять у психіятричку. І вже мене надалі всі 12 діб везуть із цією групою. Звичайно, більшість із них “гонять”, бо їм так вигідно, щоб їх не судили. Це тяжка публіка. Якийсь Валерій Петровський зі Жданова (тепер Маріуполь) відверто видихає мені дим в обличчя: яка буде реакція? Ніякої реакції. Бо можуть побити навіть за прояв невдоволення: вони ж “психічні” і їм нічого за це не буде. Трохи роззнайомилися, і в деяких “авторитетів” з’явилося співчуття до “політичного”. Дещо з речей мені повернули. “А за хаванину – извини, землячок”. – “На здоров’я”, – кажу.
Кілька днів сидимо на Лук’янівці в Києві. Відтак перегін у Дніпропетровськ. Там я спитав наглядачки, куди мене везуть. “55-я зона, Вольнянск”. Я полегшено зітхнув: моїх попутників теж везуть у Вільнянськ, але в 20-у зону, в психіятричну лікарню. А то я всю дорогу боявся, що це й мене запроторять разом з ними в “дурдом”. Цей фактор кагебня, очевидно, передбачила. Начувайся: “дурдом” поруч.
Та й моя 55-а зона не мед: у ній майже всі в’язні мали статтю 14 – “примусове лікування від алкоголізму”. Їх тяжко катують тим уже зовсім непотрібним лікуванням, вони кишки виривають від тих ліків, ходять аж зелені. Якщо хтось і був на волі алкоголіком, то в нього вже біла гарячка минула, його вже “переламало” за два-три-чотири місяці слідства та суду. А більшість і не були алкоголіками, просто вчинили злочин сп’яну.
Це там я чув, як зек-санітар видавав ліки. Хворий скаржиться, що болить голова і нога. Розламав одну пігулку: “Оце від ноги, а це від голови”.
Очевидно, мене супроводжувала настанова ставитися до мене по-особливому (так званий “меморандум”). Поставили мене до роботи в склад абразивів. Туди заходило два-три чоловіка на день. Відтак перевели до складу інструментів. Аж згодом послали в цех оббивати шлак після зварювання.
Зона поділена на “локалки”. Так що можеш із кимось просидіти в одній зоні весь термін, так і не побачившись. Зрідка всіх разом чи одну зміну пустять у кіно “на естраду” – страх бере перед таким великим простором і такою масою однаково сірих людей. Спочатку я жив у невеликій секції. Там не було стільців і столів, щоб сісти прочитати щось чи написати листа. Потім перевели до секції на 80 чоловік. Я зміряв її кроками: на людину випадало 1,8 кв. м площі. Четверо двоповерхових нарів зсунуто докупи. Прохід сантиметрів 70. Я спав на горішніх нарах, то після підйому лазиш на колінах, застеляєш одну половину, потім другу. Тоді влучаєш момент зістрибнути вниз. До умивальника не доступишся. До туалету теж (він надворі). А ще як зеки нап’ються одеколону та сходять туди – сморід неймовірний! Води не вистачає. До пральні здавати одне з двох простирадл і одну пошивку раз на десять днів, а то й рідше. Інженер Горбунов, “канаючи під трубольота”, жартує: “Та в мене в трубі ганчірка була чистіша, ніж тут простирадло!”. Митися “отряд” ведуть раз на тиждень, а то й рідше.
Коли ж у секціях поставили телевізори, то мені настала справжня біда: ніде притулитися з книжкою.
З того горя я записався у вечірнє ПТУ, хоч мене через мою вищу освіту не хотіли приймати. Вчили там, в основному, на пальцях, але до весни 1980 року я мав уже документ електромонтера промислового устаткування ІУ розряду. Викладач Іван Іванович ставився до мене як до рівного. Здається, тільки двом з групи дали ІУ розряд. Але я електрики досі побоююся.
Телевізора (тільки першу московську програму!) вмикають з вахти о 19 годні до 22-ї. Зеки залазять на верхні нари, в тому числі й на мої. Приловчуються перемикати проґрами, ловлять кінофільми або футбол. Натраплять на україномовну передачу: “Выключи это на бычьем языке!”. Єдине, що я запам’ятав з тих передач, це як Брежнєв і Картер, підписавши 18 червня 1979 року договір ОСО (обмеження стратегічних озброєнь), потягнулися один до одного... Невже цілуватимуться? Цілуються! Так смачно, “по русскому обычаю”! “Выключай этого старого педераста!”.
Гомосексуалізм у зоні – жахливе явище. Це є виключно результат насильства. Чимось провинився, програвся в карти, заборгував, порушив якісь правила поведінки – і можуть зґвалтувати. Або просто тому, що якомусь “авторитету” сподобався гарний хлопець. А реабілітуватися можна в єдиний спосіб: убити свого кривдника. Тобто піти на розстріл або на 15 років ув’язнення.
Минула половина мого терміну, півтора року. Порушень режиму в мене нема: загоновий мусить подавати мою справу на розгляд комісії на предмет умовно-дострокового звільнення (УДО) як такого, що “стал на путь исправления”. Як кажуть, “на хімію”. Таку форму ввели за Хрущова, коли радянська влада до електрифікації всієї країни доточила “хімізацію”: руками в’язнів будувала хімічні підприємства. Таких умовно звільнених утримують у гуртожитках без колючого дроту, але щодня перевіряючи. Умови там були, як правило, тяжкі, заробітки мізерні, а спокус і небезпек більше, ніж у зоні. Більшість не витримувала, тікала чи вчиняла якесь порушення, щоб повернутися назад у зону. Часом відбутий “на хімії” час не зараховували. Тобто виходив “срок в рассрочку”. Та я й не сподівався на таке милосердя.
Харченко представляє мене наглядовій комісії, яка складається з працівників зони і громадськости району. Дає мені добру характеристику: вимог режиму не порушує, норму виробітку виконує, закінчив ПТУ. Але не визнає себе винним у вчиненні злочину і не кається. Комісія стала допитуватися, чому. Знаючи, що мене КГБ не для того посадило, щоб оця наглядова комісія випустила, я взяв її на ґлузи: “Без покаяння до раю не пускають. А я не согрішив, то не маю як покаятися. Отже, до раю мені дороги нема”.
На одноденне побачення приїхали мати й сестра Надія Силенко. Сестрі влаштували такий “шмон”, що вона мала серцевий напад. На коротке побачення приїхали брати Анатолій і Микола з Донеччини. Побачення через шкло, говорити по телефону. Кабінок багато, усі зеки й родичі кричать. А наш телефон то вмикається, то вимикається. Недосконале там було підслуховування і записування.
Мене протримали у цій 55-й зоні у Вільнянську на Запоріжжі до 5 вересня 1980 року.
Уже навесні того року мене викликали на допити у справі заарештованого 14 травня в Києві Василя Стуса. Я сказав, що не був свідком ніяких злочинів, тим паче Стусових, тому відмовився будь-що говорити для протоколу, який КГБ апріорі називає “протоколом допиту свідка”. Ніякий я не свідок. Прокурор Вільнянського району Биков, який був присутній при цьому, кричав: "Таких националистов, как вы и Стус, надо расстреливать!"
Беруть мене на етап 5 вересня 1980 року. По дорозі в Києві на Лук’янівці зустрічаюся з Юрієм Литвином. Ми 10 діб пробули в одній камері! Він мені пояснив, що на етап нас улітку не брали, щоб ми не зірвали Московської олімпіяди, яка почасти відбувалася в Києві. Якийсь там карантин наклали на нашу камеру, хтось там чимось отруївся – то це нам вийшло на добро: ми так гарно поспілкувалися! Литвин, спасибі йому, дуже добре підтримав мене на дусі. Я приїхав до Житомира в піднесеному настрої. Показів я не давав, але подав заяву на захист заарештованого Дмитра Мазура. Слідчий Радченко проглянув заяву і впевнено сказав: "Будеш сидіти". Дмитрові тоді за ст.62 ч.1 дали 6 років таборів суворого режиму та 5 заслання.
Щоб я був під рукою, мене 17 листопада 1980 року відправили вже не у Вільнянськ, а в Коростень на Житомирщині, у зону № 71. Я там пробув декілька місяців. Вивчився ще й на токаря, але вже не в ПТУ, а був помічником і учнем доброго токаря Миколи Самуся. Дуже мовчазний такий чоловік був, але доброзичливий.
У травні почали ремонт у секціях, нас вигнали надвір Кожен облаштував свої нари, як міг. Режим ослаб. Тутешній начальник колонії не допускав розкрадання продуктів на кухні, то на повній пайці та на свіжому повітрі я почувся здоровим і став собі думати, що, може, гебісти про мене вже й забули.
РЕЦИДИВ
Ні ж таки: 9 червня 1981 року приїхав по мене з Житомира слідчий КГБ майор Чайковський Леонід Іванович і сказав: "Вирішено порушити проти вас нову кримінальну справу". Не тому, що я вчинив злочин, а просто так “вирішено”!
А членові Гельсінкської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін, йому фабрикували нову справу. Миколі Горбалеві про порушення такої справи оголосили в передостанній день ув’язнення. Ольга Гейко – та ступила два чи три кроки на так званій волі. На вахті її звільняють – а тут стоїть воронок. Повезли її в прокуратуру і порушили нову справу. Така була доля членів Гельсінкської групи...
Привезли мене в Житомирську буцегарню – і одразу в камеру смертників. Залізні нари, ланцюг для приковування в’язня, у коридорі – собаки. Я до того поставився спокійно: може, в них просто не було приготоване місце для мене. Камеру не укомплектували…
Через декілька днів я мав з Чайковським принципову розмову. Він запропонував мені написати покаянну заяву до обласної ґазети. Тоді б мене випустили навіть до кінця цього трирічного терміну (а залишалося ще 8 місяців). Я поміркував, що честь – це останній бастіон, якого здавати не можна. Я вже один раз похилився був, під час першого слідства. Доволі з мене цього уроку. Тяжкими зусиллями я повертав собі репутацію порядної людини. Тепер мене оголошено членом Української Гельсінкської Групи. Отже, я вже не сам по собі. Очевидно, моє ім’я стоїть під деякими документами Групи. Це найважливіше і найпочесніше, що нині є в Україні. Це та “дрібнесенька щопта – лише для молитов і всечекання” (В.Стус). На нас впала вища відповідальність. І я вибрав 10 років ув’язнення, 5 років заслання та “почесний титул” особливо небезпечного рецидивіста. Я не люблю говорити високими словами, тому коли розповідаю про цей вирішальний момент студентам чи школярам, то покликаюся на Василя Стуса: “Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (“З таборового зошита”. 1983).
Розуміючи, що тут найшла коса на камінь, що це той момент, коли треба робити вибір, я зайняв принципову позицію і за прикладом Євгена Пронюка, даним під час слідства 1972-73 років, відмовився брати участь у розслідуванні. Я не давав ніяких показів. Зробив заяву на початку слідства і заяву в кінці слідства. Так найпростіше і найлегше.
Чайковський казав: "Ми назбираємо достатню кількість матеріялів". Слідство тривало недовго. “Достатньою кількістю” виявилася моя заява від 30 жовтня 1975 року, написана у Мордовії. Вона адресована в ООН, але вкинута в зоні в скриньку "Для жалоб и заявлений", себто фактично вручена адміністрації табору. Факту “розповсюдження” тут нема. Друга заява – на захист Дмитра Мазура, вручена восени 1980 року в Житомирському СІЗО кагебістові Радченку через стіл. І тільки один текст – “Замість останнього слова”, приготованого на суд 1979 року, знайшли у Дмитра Мазура. Однак усе це слідчий, а за ним і суд, назвали "систематичним виготовленням, зберіганням і розповсюдженням антирадянської літератури". Але “систематично” – це, згідно з їхнім ж законом, щонайменше тричі.
А все ж таки в мене був один зрив. Мене невеликим “воронком” возили з Житомирського СІЗО на допити в КГБ, що на вулиці Паризької комуни. Одного разу машина зупинилася у воротях КГБ. Наглядачі відчинили свої двері воронка і вийшли, а двері моєї внутрішньої камери були якісь нещільні. Я припав до щілини – і виразно бачу за три кроки сестру! Не думаючи про наслідки, я крикнув: “Любо, я тут!”. Сестра вискнула, машина рвонула у двір КГБ. Менти й собі наробили крику. Повели мене прямо до Чайковського. Той напустився на мене. Я був дуже стривожений, розчервонілий, може, що й соплі розпустив. Але мене ніяк за той крик не покарали. Очевидно, що й кагебіст не до решти озвірів.
До речі сказати, десь 1995 року я почув, що в Житомирі помер начальник обласного управління СБУ полковник Юдін Іван Іванович. І от на його місце мають призначити цього Чайковського Леоніда Івановича. Я написав листа голові СБУ: кого ви призначаєте? Та він же боровся проти назалежності України, моя справа – тому доказ. Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Чайковський тодішніх законів не порушував.
Возили мене на психіятричну експертизу на Гуйву під Житомиром. Не на 18 діб, як у 1973 році, а на “п’ятихвилинку”, яка тривала десь із півгодини.
Суд тривав три дні і закінчився 26 серпня 1981 року. Вирок: 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років заслання з визнанням мене особливо небезпечним рецидивістом. Безперечно, реченець був визначений наперед. Вирок максимальний, але це слідство і цей суд були мені найлегшими з усіх трьох. Касаційну скаргу я не подавав, бо то була б артіль “Марна праця”.
Після засуду перевели мене в камеру до особливо небезпечних рецидивістів.
“УРАЛЬСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ”
36 діб везли мене від Житомира до Уралу, з зупинкою в Мордовії. Отже, мене повезли через Харків у Рузаєвку і Потьму (це Мордовія).
А мене ж привезли не туди, куди слід: у Мордовській Сосновці вже нема табору особливого режиму, від 1 березня 1980 року він уже на Уралі. Завертають мене у Рузаєвку, везуть на Свердловськ, Челябінськ, Перм. Звідти потягом на ст. Чусовская, відтак уночі 2 грудня 1981 року воронком привозять у зону. Кілька днів тримають у карантинній камері, а не кажуть, де це я. Аж коли перевели в 17-у камеру, де сиділи Іван Кандиба, Василь Курило і ще троє старших людей “за війну”, я дізнався, що це селище Кучино Чусовського району Пермської області. У цій зоні вже були Левко Лукיяненко, Василь Стус, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Семен Скалич (Покутник). Потім туди привезли Юрія Литвина, Михайла Гориня, Валерія Марченка. Це з українців. Із росіян Філатов (насправді він мордвин), потім привезли Леоніда Бородіна. З “самольотчиків” були Юрій Фьодоров та Олексій Мурженко. З литовців Вікторас Пяткус, Баліс Ґаяускас. Латвієць Ґунар Астра. Естонці Март Ніклус та Енн Тарто. Пізніше привезли з Чистопольської тюрми вірмен Ашота Навасардяна і Азата Аршакяна. Також Віталія Калиниченка, Івана Сокульського, Григорія Приходька з тієї ж тюрми.
“Континґент” (є таке мудре слово) складався, в основному, з українців. Було декілька людей, суджених за війну – звинувачені в співпраці з німцями. Теж українці, здебільшого. (Пізніше журналіст Вахтанґ Кіпіані підрахував, що всього через цей табір від 1.03. 1981 до 8.12. 1987 перейшло 56 в’язів, 34 з них українці).
Утримували нас у камерах по декілька чоловік, найбільше вісім. Обійшов я там декілька камер – 17, 18, 19, 20. З Іваном Кандибою, з Левком Лук’яненком, з Михайлом Горинем я загалом провів років по два, з Олексою Тихим та з Юрієм Литвином, може, з рік, а з Василем Стусом мені довелося бути всього впродовж півтора місяця в лютому – березні 1984 року. Я бачив його зошит у блакитній обкладинці, зроблений з декількох учнівських. У Василевих листах він названий "Птах душі". Той “Птах” звідти не вилетів. Я єдиний, хто читав ті вірші, а також переклади з Рільке. Одинадцять елеґій – вони теж, мабуть, знищені. Про це колись розповім детальніше. (Див. нарис про В.Стуса).
Отож одягнули мене за передостанньою модою: смугасті штани, куртка, бушлат, навіть шапка смугаста. Кажу, передостання, бо остання мода – “деревיяний бушлат”. Домовина, тобто. Я так жартома й написав у першому листі додому.
Розповім про умови, в яких нас там утримували. Режим там справді особливо суворий.
Зона була обладнана за останнім словом совєцької пенітенціярної (каральної) науки. Єдиний дерев’яний барак метрів до 120 довжиною і метрів 16 шириною оточений щонайменше сімома огорожами, що в периметрі становлять 24 метри: колючий дріт, триметровий щільний паркан, мотаний дріт, другий триметровий паркан, вогнева зона, два паркани з ключого дроту з нахиленими досередини дротяними козирками під напругою, ще один паркан із колючого дроту. Проміжки між парканами виорані й охайно заскороджені, бур’ян на них рости не сміє. У землю закопані детонатори на випадок підкопу. На кожному розі вежа з автоматником. На кутах парканів на рівні пояса – грудей є заґратовані віконця для стрільби стоячи вздовж вогневої. Усе це – проти нас, особливо небезпечних державних злочинців, особливо небезпечних рецидивістів.
Вахта (вхід до зони, або перепускна варта, як переклав Л.Лук’яненко) обладнана кількома ґратованими дверима. Тут тебе питають “Фамилия? Статья? Срок?” Для огляду машин є яма, як у гаражі. Зсередини шлях перекриває металева балка, що відчиняється як ворота. На ній приварені шипи. Це так звані “ежи” – на випадок в’язні захоплять машину, що зайшла в зону, – то щоб не протаранили ворота. На тій же вахті є винесена високо вгору засклена оглядова вежа. В охорони є собаки. Чи не щогодини зовнішня охорона і наглядачі зони обходять “запретку”.
Зона, у тому числі барак, поділена навпіл. У першій сидять в’язні камерного утримання, у другій – безкамерного. Ці останні не під замком, можуть ходити у дворі. У ту половину адміністрація може перевести в’язня лише після половини терміну, якщо він не має порушень режиму.
Уздовж барака камерного утримання на відстані п’яти метрів – триметовий паркан з дощок. Окрім цього паркана з камер нічого не видно, хіба, якщо стати на табуретку, – вершини дерев за півкілометра в лісі.
Коли дають їжу, то відчиняють тільки зовнішні двері. Обоє дверей один наглядач не має права відчиняти: тільки вдвох. При цьому один має стояти в дверях, а другий може зайти до камери. Навіть якби на того наглядача, який зайшов до камери, в’язні напали, то перший наглядач не має права зайти до камери його боронити. Він мусить зачинити двері і кликати допомогу. Наглядачі мають доплату 20% за “шкідливі умови праці”. Може, в кримінальних зонах це й виправдано, але в політичних зонах ніхто не пам’ятає нападів в’язнів на наглядачів. Ми хіба жартували: якби за тих 20% можна було раз на рік набити пику найлютішому наглядачеві… До речі, двері не відчиняються повністю: угорі є ланцюг, який дозволяє їх прочинити лише наполовину. Це щоб в’язні могли виходити з камери лише по одному.
Поміж вікнами на стінах встановлено метрові щити з дощок – щоб не можна було з камери в камеру закинути “коня” (записку на нитці). На вуглах встановлена якась апаратура – мабуть, нічного бачення. Якби висунув руку крізь грати – зафіксували б.
У камерах подвійні вікна, поміж якими грати. Другі грати навішені знадвору, вони на завісах і замикаються замками. Є подвійна ж кватирка, грати не дають її повністю відчинити.
На карцерах вікна маленькі, грати густіші і подвійні, додатково на них знадвору встановлено “жалюзі” (або ж “баян”) – густі дощечки навкіс, так що прямо і вниз із карцера нічого не видно, лише вгору.
Основна робота – збирати деталі електропраски і прикручувати їх ґвинтиками до шнура. Деталі дрібні, ґвинтики колючі – ранять пальці, норма велика (522 шнури). Дехто не міг її виконати. Якщо треба тебе, особливо перед побаченням, зробити порушником режиму – можна виявити нещільно прикручені ґвинтики і відкинути цілу в’язку (25 чи 10 штук). І ти вже не виконав норму.
Працювати по 8 годин 6 днів на тиждень у робочих камерах під замком. Бували перебої з матеріялами, тоді сидимо в камерах, читаємо. Крім того, в’язнів могли залучати до робіт на впорядкуванні території до двох годин на добу. Це траплялося рідко. Улітку – косити траву в зоні, узимку відкидати сніг. На таку роботу більшість ішла охоче, бо сидіти в камері остогидає. Хоч Боже Сонечко побачиш, ліс іздалека, траву зелену (може, принесеш чогось істивного, наприклад, кропиви та покришиш її в баланду). Але ніхто не йшов перекопувати і скородити “запретку”, встановляти там стовпи – сумління в’язня не дозволяє вдосконалювати собі тюрму. Такі вимоги адміністрації розглядалися як провокація. Кару за цей непослух приймали свідомо: в’язень не повинен будувати собі і вдосконалювати тюрму.
Заробіток рідко сягав 100 рублів. Половина відразу відраховується державі (“на колючий дріт”). З другої половини роками вираховують судові витрати, хто їх має, з неї ж платиш за харчування, одяг, черевики, ларьок, на передплату преси, “Книзі – поштою”, можеш перевести кудись гроші. Але то сміх казати: їх завжди було замало.
Для прогулянки є три дворики метрів 2,5 на 3. Туди виводять усю камеру на 1 годину в неробочий час. Там заборонено роздягатися, але влітку зрідка можна побачити Сонце. Дворики для прогулянки – це дерев’яні ящики, метрів три висотою, оббиті зсередини бляхою, зверху вони засновані колючим дротом. На помості на рівні дроту ходить наглядач. Якщо десь між бетону проросте бур’янина – її старанно знищують. Усе в неволі має бути сіре, безбарвне.
Харчування в’язня коштує 22 – 25 рублів на місяць. У раціоні крупи яшні, вівсяні, пшеничні, пшоно, картопля, капуста, 15 г цукру, 5 г жирів, 20 г м’яса або 50 г риби, 600 г хліба (може, я трошки помилився). Готують за приписом рідку страву і кашу. Продукти завозять двічі на тиждень, щоб зона на випадок бунту не могла довго втриматися. Кухарі зі в’язнів, то старалися приготувати якомога ліпше з того, що видавалося.
Пакунок (або передачу) можна одержати один на рік до 5 кг, але лише після половини терміну. За порушення режиму його позбавляють.
Можна одержати дві на рік бандеролі до 1 кг – шкарпетки, білизну, цукерки, сухофрукти чи ягоди, тютюн. Бандеролі не позбавляють.
Карцером (ШИЗО – “штрафной изолятор”) карають до 15 діб, але вдруге до нього можна потрапити вже й через годину. Там маєш тільки штани й куртку з написом “ШИЗО”, шкарпетки, капці, білизну взимку або труси й майку влітку. Нари відстібаються на 8 годин. Решту часу – ходити або сидіти на прикованій табуретці. Постелі не належиться. У карцері завжди холодно. Хто хоче знати, як гине від холоду в’язень при плюсовій температурі – прочитайте в нарисі Левка Лук’яненка “Василь Стус: останні дні”. (Книга “Не дам загинуть Україні!”, К.: “Софія”, 1994, с. 327 – 343).
Покарання карцером може бути з виведенням на роботу – тоді дають гарячу страву щодня, хоча без жирів і цукру. Якщо без виведення на роботу – тоді гаряча страва без жиру і цукру один раз на дві доби. А то щодня окріп і 450 г хліба. Прогулянка карцерникові не належиться. Курці там додатково страждають без тютюну.
Після двох-трьох покарань карцером можуть просадити до одиночки на рік. Там гірше харчування, прогулянки півгодини в дворику 2 на 2 метри, один лист на два місяці, одне побачення на рік до 2 годин, не можна одержувати пакунків і передач.
Побачення одне на рік до 3 діб з найближчими родичами (не більше двох) в окремій кімнаті з виходом у коридор і на кухню. В’язневі на час побачення замінюють одяг. Щоб нічого не взяв із собою, на побачення вихоплюють несподівано. При обшукові заглядають у невимовні місця. Родичам теж. Дехто не витримував цих принизливих процедур і відмовлявся від побачень. Рідко кому давали 3 доби – одну чи дві.
Коротке побачення – до 4 годин, але здебільшого давали 1 годину. Через стіл, шкло, телефонну трубку, в присутності наглядача, який вимагає “говорить на русском”. Через це дехто просив родичів узагалі не приїздити на коротке побачення – щоб не говорити “тюремною мовою”, мовою “тюрми народів”. Так що дехто роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів.
Умови ув’язнення доповнюються “людським фактором”. Одне те, що обмежений простір гнітить, в’язні, які б терпимі не були, один одному заважають і надокучають. Бувають конфлікти, які нема як гасити, окрім як обмежити спілкування, помовчати один до одного.
Режим був нестерпний, що люди один за одним помирали. То вже кожен думав, чия далі черга.
Далі була черга Василя Стуса – може, тому, що він єдиний зумів звідти переслати на волю свої записи, котрі названі "З таборового зошита". Їх опублікувала Надія Світлична. А ще пройла чутка, що Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії, висунув його творчість на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Як відомо, цю премію присуджують тільки живим, а посмертно – ні. У 1936 році Адольф Гітлер дізнався, що його в’язня Карла фон Осецького відзначили цією премією – то він розпорядився його звільнити. (Тепер пишуть, що документів про висунення не виявлено, що українська громада Заходу пізно почала такі клопотання і не встигла 1985 року видати переклади, що збиралася висувати 1986 року. Що Карл Осецький помер у неволі… Див.: Вахтанг Кіпіані. Стус і Нобель. Демістифікація міфу: http://kipiani.org/gulag/index.cgi?705 ) Ну, а Горбачов не хотів мати лауреата Нобелівської премії в камері, а тим паче звільнити його. Розв’язали проблему в традиційний, за заповітом Сталіна, спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Серія карцерів... Зокрема, 27 серпня звинуватили його в тому, що лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження "гражданина контролёра вступил в пререкания". Назавтра – 15 діб карцеру. Оскільки звинувачення було неправдиве, Василь оголосив голодівку і з тієї голодівки вже не вийшов – помер уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері номер три. (Про це детальніше в нарисі про В.Стуса).
Того 1987 року, 18 червня, була якась амністія і майже всім нам скоротили на третину невідбутий термін. Мій мав би вже закінчуватися раніше на 1 рік і 4 місяці, 13 лютого 1990-го, а заслання – 13 червня 1993-го. Ми були здивовані, адже ніхто з нас нічого не просив і ніяких заяв не писав. Було видно, що імперія захиталася. З’явилася надія вийти з “табору смерти” живими. У московській пресі вже писали такі речі, які ще кілька років тому нам інкримінували як “наклепницькі”.
У листопаді 1987 року мене викликав тодішній начальник відділку майор Кондратьєв і запропонував стати кухарем, бо вже нема кому. Інакше будуть нам з сусідньої зони привозити їжу в термосах. Я з 17-ї мордовської зони знав, що то будуть самі вибовтки, тому в інтересах громади погодився. На кухаря мене позмінно вчили Іван Кандиба та Микола Горбаль. Та кухарював я всього тижнів два: 8 грудня 1987 року в зону нагрянула ціла банда ментів і вчинила генеральний шмон. Нас посадили у воронки і вивезли з Кучино. Я запам’ятав дату 8 грудня, бо того дня зранку взяли на етап Левка Лук’яненка: у нього 12 грудня закінчувався термін ув’язнення, повезли на заслання. Отже, він поїхав, не знаючи, що того ж дня Кучинський табір особливого режиму припинив своє існування. Того дня Ґорбачов зустрічався в Рейк’явіку з Рональдом Рейґаном, і йому треба було брехні хоч би на день: “А їх там уже нема”. Себто в Кучино нема. Нас вісімнадцятьох перевезли воронками на станцію Всехсвятська, в зону ВС-389/35, де нам, рецидивістам, відвели частину лікарні. Режим там уже був значно легший. От, скажімо, в Кучино до “отбою” не можна було навіть сісти на нари. А тут Микола Горбаль лежить на нарах, аж заходить майор Осін. Микола схопився. “Лежите, лежите”, – каже майор. Тижнів два ми не мали роботи, то ходили собі в березовім гайку, прокопавши в снігу стежки між березами. Потім поставили нам швейні машинки і навчили нас шити зелені торбинки для інструментів. Я вмів шити ще з 17-го мордовського табору, але не признавався. Норма торбинок вилітала в мене з-під машинки за три-чотири години.
ОСТАННІЙ (ДАЙ, БОЖЕ!) ЕТАП
12 серпня 1988 року викликають з речами мене, Миколу Горбаля та Івана Кандибу. Які наші речі? Щось із білизни, а решта – книги. Речей не можна мати більше 50 кг, тим паче на етапі. Дві третини книг мені довелося залишити. Зек завжди напоготові до етапу: я книги заздалегідь відповідно поділив, що оцю торбу беру, а цю лишаю, потім домагатимуся, щоб їх мені прислали (ніхто їх не прислав). Три дні тримають нас у кімнаті побачень. Здогадуємося, що йдеться про звільнення. Отже, залишилися на особливому режимі тільки двоє – Енн Тарто і Міхаіл Алєксєєв. Скажу наперед, що їх звільнили аж 2 грудня. Нас трьох завезли в Пермську тюрму. Тримають тиждень – ніякого руху. Пишемо заяви, що оголошуємо голодівку: нас безпідставно тримають у тюрмі. Уночі 21 серпня мене першого з трійки беруть на етап. Бачу, це спецковой: два солдати й офіцер. Привозять в аеропорт. Солдати розказали, що вони вже порозвозили багатьох вיязнів, навіть називають знайомі прізвища. А ще кажуть, що в аеропорту є якийсь секретар ЦК, та нас пропустили перед нього, першими. Закономірно, адже особливо небезпечних політичних рецидивістів уже лишилося менше, ніж членів Політбюро в Кремлі. Заводять мене в літак, десь у хвіст. Праворуч солдат, ліворуч, а спереду офіцер. Наручники мають напоготові, але вже не накладали. Мене 1976 року теж возили спецконвоєм, то накладали наручники перед тим, як завести в літак. Тут уже обійшлося. Однак люди на мене косять оком: якогось зарізяку везуть. Але стюардеса спокійно подає мені сніданок, як і всім пасажирам.
Отже, мене звільняють. Ви знаєте, що це таке? У дивовижний спосіб, менше як за добу ти раптом опиняєшся на волі! Я рушив зі своїм чи не 50-кілограмовим наплечником до автовокзалу. Там недалеко. Але гебіст змилосердився і послав якусь машину. Узяв мені квитка на автобус і ще дає десятку. Я не хотів брати, але добре, що взяв: до Радомишля приїхав я о восьмій годині вечора, а до Ставків уже нема чим їхати. Беру за ту десятку таксі – і таксист привіз мене аж під двір. Господи, я не впізнаю своєї вулиці! Отут була гола дорога – стоять якісь двоповерхові будинки. Отут була хмільниця – чисте поле. Боже, які мої верби поросли! Ось ворота, які я робив, але звідки такий величезний кущ червоної, як у пісні, калини? А то ж я його посадив навесні 1977 року. Яке все барвисте, соковите, повносиле, здорове, розкішне! Я не був тут девיять з половиною років!
Десь пів на дев’яту вечора я вже був у рідній хаті, з матір’ю на самоті... Ще вночі я був на нарах Пермської тюрми – і от, як казав Тарас, "із тьми, зі смрада, із неволі", менше, ніж за добу, я опинився в раю… Це справді було диво Господнє.
ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ
Б.Захаров: Якою була Ваша діяльність після звільнення з таборів, уже за незалежності? Яке Ваше ставлення до нової України, які прогнози на майбутнє?
В.Овсієнко: За добу я майже оговтався (адаптувався, по-сучасному кажучи) і вже 23 серпня поїхав до Києва, до сестри Надії та небоги Люди. На станції метро “Дарниця” зустрівся з дружиною Миколи Горбаля Ольгою Стокотельною і спитав, куди йти. Ольга була дуже стривожена, бо кагебісти сказали їй, що от-от прибуде Микола. Кагебісти привезли Миколу до дружини на Борщагівку пізно ввечері 23-го серпня. Отак у смугастому одязі, з бушлатом включно. А я того вечора за порадою Ольги вперше побував на зборах Українського культурологічного клубу на Олегівській, 10, у Дмитра Федоріва. Клуб зібрався в садку, чоловік 50-70. Мене вітало багато людей, яких годі було запам’ятати. Мабуть, були колишні політв’язні Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Сергій Набока, Клим Семенюк, Василь Ґурдзан, Ольга Гейко, Леонід Мілявський.
За наступного приїзду, 3 вересня, я мав у тому Культурологічному клубі свій перший публічний, справді вільний виступ. Це був переддень роковин загибелі Юрія Литвина і Василя Стуса – вони померли в один день, з різницею в рік, Литвин 1984, а Стус 1985 року. То я розповідав про них, читав з пам’яті Стусові вірші. Тоді Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, який ще був на засланні в Якутії, сказала, що моє читання нагадує їй Стусове. Справді, я якоюсь мірою імітував автора, бо чув і бачив, як він читає. Досі мене дратує, коли хто-небудь, навіть з професійних читців, неправильно акцентує Стуса.
На Житомирщині не було жодного члена Української Гельсінської групи, окрім мене. Група відновила свою діяльність ще в кінці 1987 року, а 7 липня 1988 року оприлюднила на мітинзі у Львові свої нові документи вже як Українська Гельсінкська Спілка. Це були розроблені Горинями та Чорноволом Програмні і Статутні принципи УГС. Щомісяця мене кликали на засідання Координаційної Ради УГС. Ця Рада уповноважила мене створити філію УГС на Житомирщині.
Правду кажучи, фактично філією керував Валерій Колосівський. На відміну від мене, він мав організаторський хист, жив у самісінькім центрі міста, а я ж – у селі за яких 80 км.
Не забуваймо, що в моєї матері було 60 соток городу, була якась живність (корову ми вже не заводили). То тяжка щоденна праця. А мати звикли все робити не абияк, а найкращим чином. То й я мушу робити так, як мати кажуть. Скільки тієї землі селянин мусить перевернути! Щоправда, сестра Надія з чоловіком Леонідом наїжджали з Києва і робили.
Через три місяці після звільнення я мусив іти на роботу в колгосп. Мене знову прийняли художником-оформлювачем. Але майже кожної суботи й неділі я кудись їхав – чи до Києва, чи до Житомира. Це було, звичайно, обтяжливо, але перебратися кудись я не міг, бо шкода було залишати матір. До речі, ще до початку навчального року я поспішив відбути формальність: подав до Радомишльського райвно заяву, щоб мене взяли на роботу за фахом, учителем української мови та літератури. Пішов з нею до заврайвно. Прізвище, здається, Петровський. “Як ми вас можемо допустити до виховання дітей, як ви закликали різати й вішати комуністів?”. Я завбачливо мав з собою два останні вироки і запропонував знайти в них таке звинувачення. Заврайвно нічого такого не знайшов, тому сказав, що штати в них уже укомплектовані, мені нема місця в жодній школі району.
У селі я не зажив популярности. Більшості людей до мене було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. Адже мною тут 15 років людей лякали!
Ось показові факти, хоча сталися вони трохи пізніше, коли я вже в Києві жив. Якраз нафтова криза, Росія перекрила нам краника, бензину нема, автобуси на села не ходять. Іду з Радомишля до матері пішки. Якийсь землячок із-за паркана: “А що, за самостійної України пішки ходиш?” – “Краще мені самостійно ходити пішки, куди я хочу, ніж кататися у “воронку”, куди я не хотів”.
Або ще один заздрісник почув, що я реабілітований: “О, він компенсацію получив!” – “Єсть же люде, що і моїй завидують долі”, казав Шевченко. Чом би й вам було не відсидіти та не одержати компенсацію?”. А я, памיятаю, той “Закон про реабілітацію” від 17 квітня 1991 року читав у трамваї їдучи. Певно, що тішився. Але коли дочитав до розмірів компенсації, то так гірко стало, що я не пішов її одержувати. За ту компенсацію в той час я міг купити… портативну югославську друкарську машинку “UNIS”. Це за 13 з половиною років увיязнення! Там написано було, що компенсацію слід одержати впродовж 5 років. Я подумав, що, може, як занедужаю чи буде якась інша крайня потреба, тоді одержу. Але те задавнилося і я вже її втратив. Щоправда, десь із 1992 року я маю “Посвідчення реабілітованого”, яке дає мені право безплатно їздити в міському транспорті та електричкою. Це при теперішніх цінах для мене немало. До речі, я сам за реабілітацією не звертався, бо то виходило б, що я сидів “безневинно”, що я лише жертва терору. Ні ж бо, я таки щось робив проти тієї Імперії Зла, і вона це оцінювала. Хоча, здається, таки переоцінювала мене. Утім, їй з того світу видніше.
З 1994, коли мені добрі люди купили оце помешкання, я за комунальні послуги плачу з половини. Це з моїми заробітками теж немало. Це коли я вже був секретарем УРП. Обійшов пיять квартир разом з Петром Розумним. Зрештою кажу Михайлові Гориневі: може б якось придбати однокімнатну квартиру, щоб я там жив, доки секретарюю в партії? Горинь намотав це на вус, а що їздив до Америки, то одного разу привіз щось там. Найбільшим чином постарався Іван Васильович Коляска, це він зібрав гроші. Знаєте, він колишній канадійський комуніст, народився 5 жовтня 1915 року в Канаді. Рід його з Буковини. Його десь у 1963-64 році послали в Київ у Вищу партійну школу про ЦК КПУ, він діставав перспективу очолити компартію Канади. Але як приїхав сюди та побачив, що таке комунізм… Зблизився з Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Дзюбою та Іваном Світличним. Став збирати самвидав, матеріяли про русифікацію України. Подумайте тільки: в обкладинки книжок вмонтовував самвидав (був трохи палітурник) і відсилав ті книжки через Товариство культурних звיязків з українцями за кордоном! Тобто фактично через КГБ! Його заарештувати, потримали кілька місяців і видворили. Коли везли в аеропорт “Бориспіль”, то казали: “Дивіться, дивіться, Іване Васильовичу, на Дніпро. Більше ви його не побачите”.
Пряму агітацію за незалежність УГС розпочала з вересня 1989 року, маючи обласні філії в усіх областях і до двох тисяч членства.
Десь у червні чи на початку липня 1989 року мене покликав до Києва Михайло Горинь. Тоді в Україні стали говорити, що треба перевезти з Уралу на батьківщину тлінні рештки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Оце Горинь зібрав першу нараду в помешканні Ігоря Бондаря. Присутні Дмитро Стус і Дмитро Корчинський. Останній пропонує зробити з похорону політичну акцію. Родина проти: “Не забувайте, що в Стуса є син”. – “На жаль”, – сказав Дмитро Корчинський. Тоді Горинь звівся за столом, опершись на нього руками, та як гиркне на Корчинського! Той вилетів з кімнати геть.
Я єдиний з колишніх політв’язнів-кучинців їздив на Урал з першою і з другою експедиціями. Ці поїздки детальніше описані в моєму нарисі про Василя Стуса. З першою експедицією на чолі з кінорежисером Станіславом Чернилевським (це мій університетський однокурсник і приятель) я побував у селищі Кучино 31 серпня 1989 року. Ми тоді зазняли зону, а 1 вересня – кладовище, де поховані Василь та Юрій. Нам тоді не дозволили ексґумації – попередили телеграмою, що несприятлива санепідемобстановка. Це, звичайно, була неправда, але ми зробили “розвідку”. Наш матеріял згодом увійшов до кінофільму "Просвітлої дороги свічка чорна". Після нашого від’їзду кагебістська банда нагрянула на табір з бульдозерами і знищила запретки, повиривала вікна, замки, ґрати. Наші зйомки набули ціни: Пермський “Меморіал”, починаючи з 1993 року, відбудовує законсервоване дерев’яне приміщення, користуючись ними, та створює Музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”.
На жаль, це приміщення не вберегли: 22 вересня 2003 року воно згоріло. Див. про це в моїй статті “Музей у Кучино – совість Росії”).
Я співпрацюю з Пермським “Меморіялом”. У Кучино вже бував двічі – у вересні 1995 і 1996 років. (Також 1999 року двічі і 2000 року. Я член Ради того Музею). Там щороку проводять наукові конференції з питань тоталітаризму, історії репресій правозахисту. Музей уже відкрили. Це добра справа. Якщо кажуть, що є "рука Москви" в Україні, то я вважаю, що оцей музей – “українська рука” в Росії. Бо потрібно й росіян виховувати на людей. Щоб мати з них нормального сусіда – треба попрацювати років двісті. Тоді будемо з ними жити як добрі сусіди.
На час виборів у березні 1990 року в Житомирській філії УГС було 28 членів, 18 з них у Житомирі. І ми взяли участь у виборах до Верховної Ради УРСР. Щоправда, “неформальна” УГС не могла бути суб’єктом виборів – ми висувалися через уже зареєстроване Товариство української мови. Усі сходилися на думці, що треба висувати мене. Хоч мені було трохи лячно, як циганові в колгоспі. Я, щиро кажучи, ніколи не хотів політикувати. Мені б у бібліотеку, за купу книг, мені б за кафедру…
Ми розуміли, що не переможемо, але ми ставили собі мету провести потужну агітацію за демократизацію суспільства і за незалежність. Ми це зробили. Ми утвердили в Житомирі жовто-синій прапор. Житомирська міськрада підняла його першою по цей бік Збруча, раніше від Києва.
Ось 21 січня 1990 року. Ланцюг єднання. Я в Житомирі був керівником оргкомітету. Та ми підняли на ноги все місто! Відомо ж, що деякі організації не вірили в успіх “ланцюга” і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ Михайло Горинь насилу переміг песимістів. А коли Ігор Лук’янчук виїхав своїм автомобілем на вулиці Житомира з двома величезними прапорами (він сам зробив металеві гнізда на древка), а я гукав з машини у мегафон гасла – це був тріумф! Приїхали галичани, на стадіоні “Спартак” зустрічаю повстанців Романа Семенюка (28 років ув’язнення) та Дмитра Синяка (20 років). Пан Дмитро стояв і плакав серед того розмаїття прапорів: “Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших прапорів! Я ж тут лісами ходив з боївкою…”
На виборах ми набрали 6,5 тисяч голосів і зайняли поміж дев’ятьох кандидатів третє місце. Перше зайняв економіст Олександр Сугоняко з Громадянського фронту, друге – перший секретар міськкому КПУ Микола Журба. У другому турі Сугоняко переміг комуніста. Це під нашим впливом Сугоняко за час виборів став українцем, а починав же кампанію “общою” мовою.
У листопаді 1990 року ми відновили могилу 359 вояків, розстріляних більшовиками під містечком Базар. Це Житомирська організація УРП робила. Там мене побили… Ніщо не дається без зусиль. Та про це є моя стаття “Базарська трагедія”.
У листопаді 1991 року хрести і таблиці з іменами були поставлені. Це вже було напередодні референдуму 1 грудня. Я тоді був представником кандидата в Президенти Левка Лук’яненка. Ми працювали одержимо. Левко казав: “Ви можете не обирати мене Президентом. Але я прошу вас проголосувати за незалежність!” (Див. статтю “Доля України – його доля”).
Я досі пишуся співголовою Українського Комітету "Гельсінкі-90". Справа в тому, що після створення партії (УРП) на основі УГС у нас не стало неполітичної правозахисної гельсінкської організації. Тож Оксана Яківна Мешко наполягла, щоб її створили люди, причетні до гельсінкського руху попереднього періоду. Або ж це місце займуть інші люди. Установчі збори відбулися 19 червня 1990 року – тому й назва: Український комітет "Гельсінкі-90" (УКГ-90). Головою спочатку був обраний Василь Лісовий, а потім обрали трьох співголів – Василя Лісового, Юрія Мурашова і мене. То й ці справи я вів, але останнім часом занедбав їх. Бачу, що тепер інший характер порушень прав людини, тож хай цим займаються інші, юридично кваліфіковані люди.
А тепер, слава Богу, вже он виросло ціле покоління під жовто-синім прапором, і вже так просто його не зіб’єш. Так що наша справа, як бачите, перемагає. Я не є такий песиміст, як деякі люди, що хотіли були дуже швидких змін, а як їх нема, то вони розчарувалися. Я знаю таке: нас, українців, тяжко нищили. Оця сатанинська селекція тривала з 1917 року до останніх часів. Знищено кращу частину нашого народу, натомість навезено всякого чужорідного потороччя, аґресивного, матюкливого. І от спробуй тепер із цієї маси людей виховати народ, виховати націю! Та для цього потрібно десятки років! Що відродження йде так повільно, мені цілком зрозуміло. У 20-х роках, за умов дуже обмеженої свободи – яке було потужне національне відродження! Але тоді це був християнський, морально і фізично здоровий народ – тільки малограмотний. Дали йому освіту – і стався вибух! Москва перелякалася, що ми станемо врівень з нею, що зведемо ідею комунізму нанівець – і потопила нас у крові, виморила голодом. А зараз – з чого ж відроджуватись? Та ми тяжко винищені. Нам потрібно виростити і виховати нове покоління. Воно помаленьку виросте. Є в Святому Письмі ідея про сорок років – ото тих сорок років і нам треба, не менше, щоб вийти з “єгипетської неволі”.
Є ще один приклад. У Галичині перед тим, як мала постати ОУН, потім Українська Повстанська Армія – "Просвіта" працювала сімдесят років. Ото й нам теж треба стільки попрацювати. Так що на наш вік ще роботи вистачить. І я намагаюсь працювати в цьому напрямку.
P. S. Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя.
Оскільки я самотній, особистих справ у мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70 – 80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох політв’язнів, насамперед про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Оксану Мешко. Про Соловки, Сандармох, Біломорканал. На цім поприщі я маю намір працювати й далі.
Я не був рожевощоким оптимістом навіть під час проголошення незалежности. Я бачив, що ми тяжко винищений, витоптаний російськими окупантами народ. Десятиліттями чужинці чинили над нами сатанинську селекцію: винищували найкращих, натомість навезли в Україну людей з чужою нам психологією, і їх з України не виженеш, з ними треба жити. Тому нам самим належиться довго й тяжко працювати як на національне відродження, так і на перебудову уламка совєтської, поспіль мілітаризованої економіки, на економіку національну.
Але з незалежністю з’явилася надія, що український елемент візьме в Україні гору. Що українці насамперед стануть власниками землі і власного хліба – найбільшого нашого національного багатства. А історичний досвід переконує, що як тільки українці діставали можливість творити свою власну державу – вона завжди була демократичною (Княжа Доба, Козацька держава, УНР, програмові документи УГВР), де й інші національності не були дискриміновані.