Джерело: фейсбук письменниці https://www.facebook.com/shavarska
Зовсім скоро на зустріч у нашу "Шо" бібіліотеку завітає письменниця і сценаристка Оксана Шаварська. В якості попереднього анонсу, пропонуємо почитати її пост про ставлення до власного тіла, що відгукнувся більш ніж 300 коментарями. Авторка веде дуже щирий блог і не має обмежень на теми чи питання - бо пише про своє життя як є. Сумна на фото, усміхнена в інтерв`ю, щира - завжди. Підписуйтесь на фейсбук блог та читайте книгу "800 0 миль самотності" в нашій бібіліотеці!
Хочу поговорити з вами на ту тему, на яку навіть сама із собою боюся говорити. Хочу про тіло вас запитати. Про ваше тіло.
Ви задоволені ним? Ви відчуваєте красу і радість, коли дивитеся на себе в дзеркало? Ви ненавидите себе? Ви милуєтеся собою? Ви займаєтеся спортом? Сидите на дієтах? Чи заплющуєте ви очі в примірочних магазинів? Бо я туди просто не заходжу. Знаю, що це психологічне знущання. Тому я хочу про це запитати у вас.
Після 24.02 я зловила себе на тому, що стрімко почала набирати вагу. Не те, щоб я до цього, звісно, була 90-60-90, але до своїх 30 років (зараз мені 34) я точно виглядала дуже добре. Потім я повніла, худнула, займалася спортом/не займалася. Бувало по-різному. Але тоді ніколи не було так, як є зараз.
Я чесно скажу, мені дуже важко писати на цю тему. Я навіть перед тим, як зібратися з думками для цього посту, сходила в магазин і взяла собі 250 грам Джека Деніелса і пачку цигарок, аби написати про це максимально відверто. Так от. За останні півтора роки я почала себе ловити на тому, що я заїдаю стрес. І я заїдаю його дуже конкретно, не фруктами/овочами. Я заїдаю його, як у тих жахливих фільмах - усім найгіршим, що тільки можна уявити.
До прикладу, пам’ятаєте 10 жовтня 2022-го, коли одна ракета впала біля Червоного корпусу універу, а друга прилетіла в дитячий майданчик парка Шевченка? Ну от я живу в 300-т метрах від обох локацій і на момент прильотів була вдома. Знаєте, що я встигла? Я встигла поміж цих двох страшних вибухів зварити пельмені! ПЕЛЬМЕНІ! Я навіть не до кінця розумію, як вони опинилися в моєму холодильнику, але добре памʼятаю, як у мене в квартирі тріснуло вікно від вибухової хвилі, а я в цей час пельмені зі сметаною у ванній наминала. Отак от. Дуже соромно. Але хіба що перед самою собою. Це і є стрес. І його наслідки. Людині страшно - людина їсть.
Коли я летіла в Іспанію, я мала великі сподівання на цей місяць умовної «відпустки» від стресу. Я знала, що це мій персональний час для того аби зайнятися своїм здоров’ям і тілом, бо не буде тривог/ракет/шахедів. Я вирішила щоранку бігати, правильно харчуватися і скинути мінімум 5 кілограмів із бажаних -15. Далі ви вже знаєте, я впала зі сходів, пошкодила ноги і перестала ходити. Але залишилася надія на правильне харчування. Та падіння для мене теж виявилося великим стресом, бо коли я усвідомила, що не зможу ходити наступних декілька тижнів, мій організм захотів солодкого. Він хотів усього де є багато калорій. І доки я боролася з одним стресом, в життя прийшов інший.
Тут я не хочу вдаватися в подробиці, бо це страшний сон на яву, але біда сталася з Сашкою. Тепловий удар, швидка, лікарня, мене до нього не пускають…
40 хвилин мого життя, коли я не розуміла чи виживе він, а мозок казав, що навряд… В Іспанії летальні випадки від теплових ударів зашкалюють і це страшна статистика.
Швидка їхала дуже довго, тіло його синіло, кисень перестав потрапляти в мозок, я пережила страшну панічну атаку, а потім нервовий зрив. 40 хвилин жаху, стресу, істерики…
З Сашкою вже все добре, але я почала ловити себе на тому, як знову заходжу в місцеве «Сільпо», виходжу з нього, плачу і запихаюся солодкими десертами прямо під магазином. Отак я справлялася зі страхом. До слова, я ненавиджу солодке. Але мій організм прям вимагає! І я їм…їм… їм…
Знаєте, як це бути такою, якою себе не любиш? Це коли зустрічаєш чоловіка, з яким колись давно були стосунки і так, неначе, поміж діла починаєш виправдовуватися про те, що тобі соромно… соромно, що ти тепер не така красива, як тоді колись, коли він тебе любив. Мені дуже пощастило, усі чоловіки, які мене колись любили, на цей мій недолугий спітч кажуть: - Ти про що взагалі? Ти чудова, все ок, ти щось собі придумала…Нічого в тобі не змінилося, перестань...
Ну я ж то знаю, що 15 зайвих кілограмів придумати неможливо. Вони є. Вони помітні. Вони, як великий рожевий слон, що постійно знаходиться позаду тебе, розмови про нього усі намагаються уникати, але він є, він тут, дихає в спину, нікуди не йде. Всі його бачать.
Я не буду зараз закінчувати цю історію якоюсь банальною хуйнею про те, що завтра я піду в спорт-зал і ви теж ідіть, і от вам меню від дієтолога, а ще чай-проносне. Боже, я нічого в цьому не розумію. Я просто хочу додому, хочу знайти в собі сили взятися за себе саму і своє здоров’я, хочу дивитися в дзеркало і бачити там красиву жінку. Я хочу, щоб ця жінка нарешті перестала заїдати стрес. Я чесно скажу, я не знаю, як це зробити, але я вірю, що знайду шлях.
Я хочу перестати приміряти речі в примірочних магазинів із заплющеними очима. І, до речі, хай вони щось там зроблять зі світлом, бо це ж неможливо витримати…
В коментарях, якщо вам доречно, розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до свого тіла…
А це фото з цієї сраної Іспанії. Фото, на якому я себе ненавиджу.
Джерело: https://www.facebook.com/shavarska/posts/pfbid0uxRbFe7pAEHGYYZqjKGmyMDfx3ZCULwy9tnEcjgTpnQYE5cmaQetbh2JuhjW9q6Kl
За результатами обговорення цього посту, Оксану було запрошено на подкаст "Наше тіло, наше діло". Запрошуємо до прослуховування "Оксана Шаварська - Поговоримо про тіло? "
Comments