Веселою та гамірною компанією вони вирушали вулицями Львова в новорічну ніч. У вертепах брали участь подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін.
До наших днів дійшли оригінальні фото колядників, зроблені Я. Лемиком у новорічну ніч 1972 р. (зберігаються у збірці Національного музею "Тюрма на Лонцького").
Загалом у вертепі взяло участь близько 45 осіб, з-поміж них і Василь Стус, який у переддень Нового року приїхав до Львова з Моршина, де тоді лікувався. Так він зазначив свої враження від коляди:"Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила".
Організатором вертепу в Львові стала Олена Антонів, лікар та учасниця правозахисного руху, колишня дружина В'ячеслава Чорновола. Репетиції проходили у її помешканні на вулиці Спокійній, 13. Ірина Калинець спогадує: "Будинок на Спокійній вважався "опорним пунктом", де готували коляди та вертепи у 1971-1972 роках. Це місце стало притулком для людей, які поверталися з ув'язнення, де вони отримували не лише матеріальну допомогу (одяг, гроші, їжу), але і психологічну підтримку". Були попереджені, що на Різдво колядувати можуть і не дозволити, а от новорічних вітань наче й не забороняли…У домі Олени різні інакодумці вивчали колядки та щедрівки, приносили різноманітний одяг, створювали маски та переодягалися. Ці дисидентські вертепи відрізнялись від звичайних, оскільки поєднували елементи Різдвяного вертепу з Маланкою (водіння кози) та Щедрим вечором.
Кілька днів по тому, як Василь Стус відвідав подружжя Калинців на Різдво, вони отримали від нього подарунки - збірку поезій "Зимові дерева" та статтю про Тичину під назвою "Феномен доби". Ці матеріали, які були самвидавом, були вилучені під час обшуку квартири 12 січня і тепер знаходяться у фондах музею. Калинці подарували Стусу вишиванку, проте навряд чи він встиг її одягнути, оскільки одразу після повернення до Києва був заарештований.
Микола Петренко згадує "Було вже після дванадцятої, коли під дверима нашого помешкання здійнявся веселий галас, залунала таки різдвяна коляда. Збудилися малі ще тоді діти, ми з дружиною ще не спали. І от їх повна хата, колядників. Разом із Оленкою гурт знайомих дівчат, хлопців, веселе вертепне товариство. От із того гурту пригадую Ярослава Кендзьора – він героїжився в козацькому строї, недавній засланець Степан Бедрило переодягнувся Жидівкою. А ще виділявся незнайомий юнак у лицарському строї, я тоді не ще знав, що це – Василь Стус... Якимось двадцять п‘ятим кадром залишилося у пам‘яті, як Василь підняв на руках Любчика, підкинув високо: «Рости козаком!»". Зі спогадів про ті дні й склався у нього отакий вірш:
Забіліли згадки – ще натчем
На сорочку зболеній небозі…
Ти озвався – лицар із мечем! –
Колядою-співом на порозі.
І вже той вертепний переспів
Злине благовісно і сяйливо, –
Щоб аж геть розпромінився Львів
Вісткою про Віфлеємське диво.
У вертепі – як велось одвіч –
Жид і чорт і все зухвальство юні.
Понад Львовом розкололась ніч:
Хто ж то, хто у лицарській парусні?
Охоронець ангельських зачать,
Поводир крицевої залоги, –
Над щитом вже зводилась печать
Гордої стражденної дороги.
Ще сама запалиться свіча .
Спалахом любові і відплати,
Ще свого звитяжного меча
Ти пощербиш об мордовські грати.
Тільки ж ти не чуєш осторог,
Шепоту відчайної зневіри… –
Адже врешті народився Бог
В обладунку лицарської віри!
Гроші, зібрані учасниками вертепів, були призначені для допомоги політв'язням та їхнім родинам, а також на видавництво часопису "Український вісник" Чорновола. Однак ці кошти (250 рублів) швидко знадобилися для оплати адвокатів під час судових процесів. Адміністрація розуміла, що обвинувачення дисидентів у порушенні атеїстичних принципів радянської держави та святкуванні релігійних свят не було досить серйозним, щоб виправдати масові арешти. Вони потребували більш вагомих підстав, як, наприклад, зв'язок із закордонними українськими центрами та організаціями. Сценарій, відомий як "справа Добоша", був задуманий органами державної безпеки, а Ярослав Добош, бельгійський студент українського походження, що цього не усвідомлював, виконував провідну роль у цьому плані. Він намагався зібрати матеріали самвидаву та копії "Українського вісника" у Києві та Львові з метою вивезення їх за кордон для Українського допомогового комітету та Спілки української молоді, членом якої він був.
Донька Ірини та Ігоря Калинця ‒ Дзвенислава ‒ була з батьками на коляді у ніч з 31 грудня на 1 січня 1972 року. Також у колядничій ватазі були й інші діти. Так вона згадує той час: «Тоді я познайомилась із Василем Стусом, страшенно мені сподобався, бо розповідав нам казочки. Враження були найкращі. Ми ходили вулицями, колядували, де не можна було, то співали «Рік новий народився» замість «Нова радість». Батьки ще раз зустрічалися зі Стусом, який повертався з Моршина у Київ. Я відчувала нервозність у хаті, але не все розуміла. Зрозуміла вранці 12 січня о 8-й годині, коли задзвонили у двері. Мама відчувала щось, попросила свою маму прийти до нас на ніч. Бо тато поїхав на зліт творчості у Брюховичі. Коли подзвонили, мама зблідла. Вона все тоді зрозуміла. У хату ввірвалися 4 чоловіків і 4 жінки, були «понятиє». Почали трус. Брали книжки, трусили ними і кидали. Гора книжок, насипані окремі аркуші паперів, шукали скрізь: на кухні, в туалеті, ванні, духовці, у лампах. Зранку прийшов дідусь, коли ще був обшук, йому дозволили мене провести до школи, мама мені жестами показала, щоб я зайшла до Стефи Шабатури і попередила її. Стефа жила через будинок від нас. Коли ми підійшли туди, то побачили в трьох вікнах світло і море голів. Ми зрозуміли з дідусем, що в неї відбувається те саме.
Це був брутальний обшук, усе завершилось вночі, тривало 11 годин. Потім писали протокол, це ще тривало. Це був для мене жахливий момент. Завершилось ще страшніше, бо забрали маму, бабуся дуже плакала. У Ходорові у дідуся і бабусі, татових батьків, теж були обшуки. Тато нічого не знав і повернувся щасливий, усміхнений, і коли все побачив ‒ у нього лице на очах осунулось. Він зрозумів, що вони спеціально організували у цей день зліт творчої молоді, щоб ізолювати певних людей.
Коли мама виходила з хати, той, хто керував процесом, дав слово бабці Гані, маминій мамі, що відпустять Ірину. Її завезли на Лонцького, в тюрму, дійсно відпустили, але вона дійшла до тюремних воріт і їй сказали повернутись.
Тато вперше плакав, для нього час до його арешту був найважчим. Бо він не міг змиритись, що дружина сидить, а він ‒ ні".
Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів - Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін. У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ на вул. Миру (сучасна - Степана Бандери), в якій тепер працює Національний музей "Тюрма на Лонцького", потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич. Упродовж 12-14 січня заарештовано щонайменше 19 осіб: одинадцять - у Києві, вісім - у Львові.
Лікар з Городенки, Василь Яківчик, нагадує про той час: "Сумнозвісний січень 1972 року, коли на наших друзів і близьких обрушилися жорстокі репресії - арешти, суди, ув'язнення. Багато сімей залишились без годувальників, репресованим відібрали роботу і засоби існування...".
Затриманим погрожували розстрілом, фізичними тортурами та завданням шкоди їхнім родинам. Застосовувалася також так звана "каральна медицина", коли деяких оголошували божевільними та ув'язнювали у спеціальних лікарнях. 19 січня 1972 року бюро Львівського обкому КПУ отримало повідомлення про проведені заходи щодо затриманих. З цього часу почалися обшуки у домівках інших підозрюваних осіб, зокрема Григорія Чубая, Атени Волицької (Пашко), Людмили Шереметьєвої, Любові Попадюк, Богдана Гориня та Ярослава Кендзьора.
Більшість отримала вирок позбавлення волі терміном на п'ять-сім років у таборах суворого режиму та три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель - 10 років суворого режиму та 5 - заслання, бо для "Івана Тиктора українського самвидаву" цей вирок був уже другим. Якщо в січні заарештували двадцять найпомітніших діячів руху, то загалом впродовж 1972 р. було засуджено 89 дисидентів
Ці події призвели до масових репресій, але, незважаючи на це, рух опору відновився з новою силою в другій половині 70-х років, і відкритий захист прав людини став основним інструментом боротьби проти системи.
Comentarios